Як мені пояснити чоловікові, що він просто повинен утримувати сім’ю?
Одружена більше десяти років, є діти. Чоловік шалено любив за всі його численні переваги, але зовсім не звертав уваги на недоліки. З часом я почала розуміти, що окрім того, що він весь такий із себе чудовий, він ще й патологічний боржник. Він не ледар, не дурний, цілком непогано працює руками, але гроші заробляти не вміє і не хоче.
Завжди чекає на «манну небесну», коли йому на голову звалиться підробіток, причому в ролі мало не чорнороба. Нічого проти людей, які працюють руками не маю, просто факт – та робота, за яку береться він, виконують приїжджі люди, які не мають жодних перспектив у місті, але він міський житель.
Піти на нормальну роботу в нього не вистачає амбіцій, заважає страх, нерішучість. От і живемо у боргах як у шовках. Гроші займаємо не на розваги, а просто на життя, на їжу. Повинні скрізь: комунальні платежі, штрафи, кредитні картки, родичам з усіх боків. Коли про позики я дізнавалася і висловлювала своє невдоволення, то наступного разу в борг він брав уже за моєю спиною.
І більшу частину цих боргів віддати поки не вийшло, і гадаю, не вийде вже ніколи, бо мій чоловік вважає, що це йому всі мусять. Він завжди знайде виправдання своєму недоліку або просто пожартує. Пишу і згадую, що навіть на букетик на витяг із пологового будинку він у мами гроші позичав.
Як я раніше цього не помічала!? Я не знаю. Жили душа в душу, а гроші за молодістю здавалися не найголовнішими. Коли я працювала, він не працював, знаходив виправдання. Коли я виходила в декрет, перебивалися копійками, які він приносив, дрібницею від мотлоху, який часом продавав, державними виплатами на дітей. Зараз я знову у декретній відпустці. Діти улюблені та бажані.
З мого боку є якийсь дохід, який допомагає нам не померти з голоду, але для нормального життя нам бракує ще як мінімум двох, а то й трьох таких доходів. Усі наші загальні гроші завжди в нього, за бюджет відповідає він. Якоїсь миті зрозуміла, що час би все взяти в свої руки, але не дозволяє, каже, що не має це сенсу, так як у нас він зазвичай робить закупівлі продуктів і заправляє автомобіль.
Він офіційно працевлаштований. Роботодавець, на мою думку, дуже непорядна людина, ніхто з його штату довго з ним співпрацювати не міг, усі рано чи пізно розуміли, що він за фрукт, йшли. А мій чоловік нема. Він «дивиться в рот» цій людині і чекає від неї чергової роботи. Чекати може місяцями. І цей час не сплачується.
Я питаю, чому він не може отримувати бодай оклад, який у договорі прописаний. Відповідає, що оформивши його офіційно, роботодавець зробив йому ласку, а насправді він на відрядній роботі, тож на виплату окладу може навіть не розраховувати. Ось і виходить, що протягом того часу, що чоловік працює на цього дядька, повз нашу кишеню пройшло більше мільйона гривень. Чоловік це все терпить і свято вірить у те, що кращу за цю роботу йому не знайти.
Ми серед нашого оточення найменш забезпечені, що не дивно. Це помітно за всіма пунктами. Показую пальцем, наводжу приклади, сердиться, каже, що дістала я його цими прикладами. Скільки розмов, скільки умовлянь нічого не допомагає. Я вже зневірилася, я вже починаю визнавати, що кохання дуже сліпе. Я стільки років не розуміла, що поряд зі мною живе не людина, яка має тимчасові труднощі, а просто пристосуванець.
Підкажіть, як мені пояснити людині, що він просто повинен утримувати сім’ю? Я вважаю, що якщо чоловіку на одній роботі платять мало, то він поєднує дві роботи, а то й більше, але робить усе, щоб сім’я не потребувала. Що можна зробити? Як би ви вчинили на моєму місці? Люблю його. Він хороша людина, але, на жаль, не ідеальна.