Як я кинув “правильну” дружину і щасливий з “неправильною”

-У всіх дружини як дружини, а у нашого Лесика неправильна, – знову обурювався батько.

-Татку, а яка дружина правильна? – Молодшому, Мишкові, було цікаво.

-Малий ти ще, – відмахувався від нього батько, – ось виростеш, тоді і дізнаєшся, – як пророкував.

Щойно старший брат, Олексій, з’являвся з валізою на порозі, батько починав:

-Знову з дому вигнала? Черговий загул у благовірної? Ну, чого ти, як риба у воді, слова з тебе не витягнеш, тільки очі витріщаєш…

Лесик мовчав, три дні майже нічого не їв, не спав ночами, просиджуючи на ганку будинку, філософськи вперши погляд у зоряне небо. А потім знову збирав свій нехитрий скарб.

-Невже і цього разу вибачиш? – дивувався батько.

-Там діти, – виправдовувався син, – ну не можу я без Марічки та Павлика. А як, якщо розлучимося, вона їх давати не буде і проти мене налаштує?

Поступово, до тринадцяти років, у Мишка вже склалося уявлення, яка дружина неправильна.

– Вона нечупара, погано готує і ніколи не гладить постільну білизну, – це він чув від матері.

– Любить випити і крутить з іншими чоловіками, – журився батько.

Таку дружину Мишко точно собі не хотів. І тоді, коли його друзі вже на повну силу бігати за дівчатами, він до цього питання ставився з усією, невластивою підліткам, серйозністю. Він усе думав, яка правильна дружина? І як не помилитись у виборі? А то раптом вона прикинеться гарною, а як стане дружиною, одразу й зміниться.

– А ти таку, як твоя мамка вибирай, – наставляв його батько, – у неї все в руках горить, за що не візьметься. Слова поганого нікому за все життя не сказала, ну і … все інше за нею.

– Як же не сказала, коли тітка на неї ображалася за те, що вона чоловіка її перед усіма забулдигою назвала. А саму її замухришкою.

-Ну, це по суті … А так то вона добра, поступлива, не зі зла вона …

-А Жені батько каже: не судіть, та не судимі будете!

-Так адже Жені батько він хто? – Піп!

-Священик…

-Ось те й воно, менше слухай його, а то він тобі ще розповість, що якщо тебе хтось ударить по лівій щоці, підстав праву.

– Це не буквально, батьку. Це про те, щоб ми не чинили опір злу.

– Серйозно?! Добро має бути з кулаками, синку!

Багатозначно підняв батько палець угору.

Мишко хоч і не згоден був із батьком, надто часто він бував у свого найкращого друга Жені і розмовляв з його батьком-священиком, проте до матері вирішив придивитися.

І став помічати, що сумна вона завжди, одягається не по моді, косинку на голові носить, мов стара. І Мишко став підозрювати, що батько її зовсім не любить: ні квітів не дарує, ні намиста, а духів у неї зроду не було. А вона — батька?

Слухається його у всьому, боїться, мабуть. Таку родину Мишко не дуже собі уявляв!

Проте, рано ще було думати про це, ну подумав, та й забув на якийсь час… На річці, он, карасі добре клювали, а в лісі підберезники пішли…

Минуло ще два роки, друзі його майже всі по парах, деякі своїми перемогами над жінками хвалиться. Може, й перебільшують, у них у селі дівки строго виховуються. А у Мишка досі немає!

Оленка в класі найкрасивіша, але в неї і від шанувальників відбою немає, така хміль питиме і по руках ходитиме, як каже батько про дружину старшого брата. Іринка красою не блищить, зате найрозумніша, кругла відмінниця. З нею й поговорити нема про що, хіба що про теорему Піфагора… Світлана… Вже з Юркою. Ірка з Максимом… До Наталки на драній козі не під’їдеш, горда …

– А ти придивись до доньки священика, – радить батько.

-До Маринки, чи що? Та вона ще мала…

-Нічого, поки технікум закінчиш, в армії відслужиш, вона й підросте. Я хоч і не люблю попів, але виховання там гарне, ось із неї правильна дружина вийде.

Минуло десять років. Зібралися сини зі своїми дружинами на ювілей у батьків. У Олексія, як ми пам’ятаємо, двоє дітей: донька – Марічка та синок – Павлик. А Михайло прожив зі своєю дружиною п’ять років, та дітей так і не нажив.

Після урочистої частини батько покликав молодшого сина до саду.

-Що то ти Мишко, похмурий якийсь, – зауважив він.

-Послухався я тебе, батько, і правильну дружину собі вибрав. Тільки ніколи в мене з нею справжнього щастя не було, вона холодна. І в усьому щось у неї порядок, все по поличках, кожен наш день по хвилинах розкладений. Акуратна у всьому, будинок – повна чаша, тільки радості в ньому немає. Дітей, каже, рано заводити, самі ще на ноги не встали. А що їй треба? Квартира в місті є, дача є, автомобіль на ходу.

– Будуть, будуть у вас ще діти, – підтримав невістку свекр, – зате одягнена пристойно, келих не пригубила, око від столу не відриває, строга, себе береже.

-Та хіба ж у цьому благо, батьку? Тихо в нас до нудоти, тільки й чути, як годинник цокає, несучи з собою найкращі роки життя, мою молодість.

-Зате не сваритеся …

-Та краще б ми сварилися, після цього і примирення солодше. Он, Лесик наш із Людмилою, все життя як на вулкані, скільки разів він від неї йшов і повертався. А тепер… Дивляться один на одного закоханими очима так, що аж мурашки по спині бігають. І нічого вона йому не зраджувала, просто він ревнивим був, а ти йому ще олії у вогонь підливав. А діти якісь у них… Ех…

-Дурень я був, коли свою Сонечку на Каріну проміняв. Вони ж подругами були – не розлий вода. Софія мила, жива, весела, рухлива… Одним словом – вогонь! А я все боявся неправильно одружитися і тихоню Каріну вибрав. Думав, спокій з нею знаходжу. Знайшов… Тільки рано мені ще на спокій, тату!

-Що ти таке кажеш? – почув Михайло за спиною голос дружини, – от, отже, як ти про мене думаєш. Я все для нього, а він… Зухвалий невдячний …!

Жінка різко розвернулася і пішла геть.

– Стривай, Кариночка, ти все неправильно зрозуміла, – спробував її зупинити батько.

– Все вона вірно зрозуміла, – зупинив його син, – нехай іде…

– Ну як же так? – увечері, після того як розійшлися гості, стогнала мати, витираючи сльози фартухом.

-А ось так, – парирував Михайло, – я ЗАРАЗ хочу дітей, кохання, пристрасті, ЗАРАЗ… А не колись потім, та й… – махнув він рукою, – пристрасті від неї ніколи не дочекаєшся, надто вже вона правильна!

За місяць Михайло отримав розлучення з Каріною.

-Відчиняйте ворота, мати, батько, – радісно кричав він, виймаючи сумки з багажника старого автомобіля. – Це Соня, прошу любити та шанувати. Чи можна ми у вас трохи поживемо? Квартиру я Карині залишив…

Після того, як у будинку з’явилася Соня, мати наче ожила. Вона весело сміялася з того, як дівчина незграбно справляється з тістом або, кинувши сапку, повзає по городу, розглядаючи комашок. Ожила мати, у все нове вбралася і хустку з голови зняла. А на шию ланцюжок із підвіскою у вигляді серця начепила, який їй Соня подарувала, а на зап’ясті – золотий браслет.

-Тьху ти, – зло кинув недопалок батько, спостерігаючи за дружиною і майбутньою невісницею, – неправильно все це! Ти це, чуєш, мати, скажи їй, щоб вона спідницю довшу одягла…

-Та йди ти, старий, нічого ти не розумієш, – вперше за все життя бешкетно відмахнулася від нього дружина.

А ви як думаєте, яка з дружин – неправильна?