Дочку виростив батько. Тепер вона вимагає, щоб я сиділа з її дітьми чи оплачувала няню

У молодості я вірила, що зустріла кохання всього свого життя. Була безвідповідальна у роки, завагітніла у 18 років. Дітей не хотіла, але чоловік навішав мені локшини на вуха про любов до гробу, що діти-щастя. Обіцяв на руках носити, казав, що все буде біля моїх ніг, аби я народила. Я молода, дурна, повелася на гарні слова та вмовляння, вийшла за нього заміж. Та й моя мама підтримала.

Народилася дочка, я взагалі нічого не відчула, не прокинулась любов і все. Доглядала через те, що просто треба було, зайвий раз намагалася не підходити. Приблизно через рік чоловік почав просити другу дитину, сварилися, скандалили, розлучилися. Дочку, звичайно, я залишила з ним. Їй однозначно краще було з колишнім чоловіком.

У 24 роки я вдруге вийшла заміж за коханням. Ми з другим чоловіком багато працювали, накопичували гроші, мріями про свій будинок та невелике господарство. І ось нам по 40 років, обидва на фрілансі, здаємо квартиру, живемо в будинку, як і мріяли, часто мандруємо. Нині у нас усе так, як завжди хотіли.

І тут з’являється моя дочка, їй зараз 21, вона мати-одиначка з двійнятами, їм наче менше року. Чоловік, звісно, ​​знав про неї. Я з дочкою спілкувалася до її 18-річчя, з 16 років дуже рідко, а після 18-го взагалі перестала. Вона з’явилася і заявила, що не може найняти няню і хоче, щоб я за дітьми стежила або дала їй грошей. Я не знала, що вона була вагітна, зараз вона доросла людина, має своє життя, і мені вона нецікава. Хто батько її дітей я теж не спитала, це не моя справа.

Пояснила, що грошей у нас тільки на свої життєві потреби, збрехала, що квартиру ми продали і ці гроші витратили на дім. І тепер живемо досить далеко за містом, їздити не буду, щоб їй допомагати. Так вона повідомила, що може переїхати до нашого будинку. Я їй відмовила.

Вона потім стала телефонувати, я заблокувала її номер. Почала дзвонити з інших номерів, але я не відповідаю на незнайомі номери. Постійно пише на пошту та в соцмережах, пише моєму чоловікові. Батько її живий, з ним усе нормально, але живе небагато, як і дочка. Тому й вирішила до мене звернутись. Я втомилася, якщо чесно. Як мені цього позбутися?

До 18-річчя я платила аліменти, тож свій обов’язок після розлучення я виконала. Вихованням займався її батько, хоча я її 16 років попереджала про те, що народжувати треба тільки тоді, коли ти повністю до цього готова, не розраховувати на інших, як це зробила я. Допомагати я не збираюсь. Я працюю, хоч і віддалено. У мене вже інша сім’я та своє життя. Моя сім’я – мій другий чоловік. Вона теж має свою сім’ю. Я не член її і не хочу. Я не повинна бути безкоштовною нянькою.

Я вважаю, що народження доньки було головною помилкою у житті, це єдине, про що я шкодую. Проте, всі роблять необдумані кроки, на жаль, нічого не змінити. Дякувати Богу, більше я таке не зробила, другу не народила. Я одразу першому чоловікові сказала, що дітей не хочу, але по молодості він переконав мене. Я тоді вважала, що ми створені один для одного, що разом проживемо все життя. Він говорив, що я обов’язково полюблю дитину, і ми будемо щасливі, але на жаль.

Дочка зі мною не житиме в жодному разі. Це для мене неприйнятно. Я хочу відпочинку та спокою у себе в будинку, тим більше, у мене є чоловік, і для нього вона чужа людина. Батьків, які залишили дітей на матір, особливо ніхто не засуджує, це звична картина для багатьох і після повноліття дитини від них нічого не вимагають. Я теж хочу, щоб від мене нічого не вимагали, я була чесна з усіма, така яка є. Хіба я не права?