Ти що зовсім жартів не розумієш?! – обурився чоловік і закрив оксамитову коробочку

Я вирішила: ось воно, нарешті. Напевно, він зробить мені пропозицію, там, де ми усвідомили, що хочемо бути разом – він більший романтик, ніж я звикла думати про нього, – наївно думала я.

Ми прожили у цивільному шлюбі понад три роки. До того ще півроку зустрічалися, ходили один до одного в гості. Для мене дуже важливо вийти заміж по-справжньому, щоб романтична пропозиція, гарна сукня, фата, велике свято… Можливо, це й наївно для жінки трохи за тридцять, але вже як є. Мій чоловік про це знає, іноді над цим моїм бажанням кепкує, вважає, що весілля – це для обивателів.

Тиждень тому він офіційно запросив мене на побачення до ресторану, де було наше найперше побачення. Такого не було вже років зо два-два з половиною. Сказав, що йому потрібно поставити мені дуже важливе питання, він збирається з силами, щоб це зробити, тому й мені каже. Я вирішила: ось воно, нарешті. Напевно, він зробить мені пропозицію, там, де ми усвідомили, що хочемо бути разом – він більший романтик, ніж я звикла думати про нього, – наївно думала я.

Весь тиждень я ходила, не торкаючись землі, феєрична близькість, мої мрії ось-ось стануть дійсністю, готувалася до побачення, як божевільна.

У ресторані після першого келиха вина чоловік простягнув мені чорну оксамитову коробочку. Я тремтячими руками розкрила її. У ній лежала згорнута записка: «Тепер, коли тебе запитають, чи тобі ставили питання, найважливіше для кожної жінки. Ти сміливо можеш відповідати. Чи не так?”

– В сенсі? – Запитала я.

– Що таке? Ти кільця чекала чи що? Ну, ти даєш, ти ж не перший день знаєш мене!

У мене з очей бризнули сльози, горло перехопило. Я схопилася і побігла до виходу.

– Ти що, зовсім жартів не розумієш? – Долинуло мені в слід. За мною мій чоловік не побіг. Я кілька годин ходила нічними вулицями, він дзвонив кілька разів, я не брала слухавку, скидала. Прийшла додому, він спокійно спить. Що робити далі не розумію. Бачити його не можу, але пояснюватися, мабуть, таки доведеться.