Вирішила залишити дитину чоловікові та бути радісною недільною мамою

Spread the love

Втомилася жити у сім’ї, де в мене одні обов’язки. Хочу залишити дитину та чоловіка і жити спокійно одна. Зараз мені 32, доньці 3 роки. Вже років 5 у мене хвороба – артрит. Постійні лікарі, лікарні нічого не допомагають, дали групу інвалідності. Спочатку ми жили з майбутнім чоловіком, не розписуючись, потім одружилися, народилася дитина.

Усі родичі постійно твердили, що вже час народжувати, що тягнути нікуди, хвороба вже нікуди не подінеться. Переконували, що й у такій ситуації народжують, обіцяли допомагати. Тим більше, лікарі дали дозвіл на вагітність та пологи. Я й справді думала, що допомога буде, бо всім було зрозуміло, що за моєї болячки я сама не впораюся, раптом загострення станеться.

І в результаті, що виходить? Мені ніхто взагалі не допомагає. Бабусі люблять лише поради телефоном роздавати, рекомендують більше відпочивати, не навантажувати себе. А як я можу не навантажувати свій організм, якщо з дитиною скрізь майже я? Іноді п’ю знеболювальні, бо просто нема сил, хочеться лежати, ноги квадратні. А хто гулятиме з донькою? То на прогулянки, то в поліклініку, то вдома, то ще щось.

Працюю з дому кілька годин на день, зарплата для мене нормальна. Плюс у тому, що працюючи відволікаюся від проблем. Але постійно тягнути на собі все втомилася, просто видихнулася, коли ще фізично болить. Просила свекруху, маму приїхати трішки допомогти. Приїжджали, тривало це 2 місяці приблизно, потім сказали, що допомогли достатньо, і у них справи.

А потім знову лише поради: багато не роби, відпочивай. У нас у сім’ї прийнято було допомагати один одному, мене так виховали. А тепер я розчарувалась і розумію, що це обман був, ширма якась. Коли справжня допомога потрібна, ніхто не готовий.

Хочу залишити все, просто нічого не робити. Раніше няня – помічниця у нас була, потім чоловік сказав, що це дорого, та відмовилися від неї. Я заробляю 10 тисяч, чоловік – 20 тисяч. Не сказати, що мій внесок у сім’ю недостатній, а ще на мені побут і дитина. На той момент не стала з ним сперечатися, а треба було б. Я без допомоги не впораюся, і 3 роки для мене – це вже межа.

У мене таке відчуття, що чоловік непогано на чужому горбі катається. Дитину просив. Ось тому й думаю, а чи потрібно мені це все – так жити, коли через себе переступаєш. Все чекала, що дочку віддати в садок можна буде, але зараз розумію, що то не панацея. Відводити та забирати мені доведеться, та ще й хворіти часто дуже буде, особливо перший рік. І це все теж на мені, не дуже легко.

Завжди думала, що сім’я це щастя, турбота, підтримка. А виходить, що тільки я дбаю, плюючи на своє здоров’я. Від цього жодного щастя. Не хочу так жити у сім’ї. Одній легше. Жодних обов’язків, можна не навантажувати себе і жити спокійно. Живучи одна, я б їжу замовляла, прибирала раз на тиждень, а не щодня, бо скрізь насмічено. Підмітаєш, а наступного дня знову.

Дитина – це радість, то мені казали. А тепер розумію, що він на радість для здорових людей. Я була б згодна її любити і займатися лише розвитком, а побут був би на комусь іншому.Мені здається, що чоловік зі мною одружився, бо я оптимістка була, тягла на собі все. Була б інша, не звалювала б усе на себе, як багато моїх знайомих, так не одружився б точно.

Чоловікам мамка потрібна. Але мені зараз час про себе подбати. Нещасна і хвора з негативом мама дитині точно не потрібна, краще бути радісною і недільною мамою, що приходить. Ну чи покласти життя, останнє здоров’я на дитину, а потім у будинок для людей похилого віку йти? Що порадите?