Гірке життя молодої мами, чиї батьки відмовляються допомагати без грошей
Не кожному з нас пощастило налагодити добрі стосунки з батьками у дорослому віці. І тут мова навіть не про ті випадки, коли діти та батьки активно протистоять один одному! Навпаки, байдужість і холодний прагматизм у таких випадках ранять значно болючіше, ніж відкритий негатив.
На перший погляд історія Світлани, нашої головної героїні, не така вже й страшна. Але варто вдуматися, і одразу усвідомлюєш, як тяжко жити у світі, де навіть найближчі тобі по крові люди поводяться ніби незнайомці!
З Максимом, моїм колишнім чоловіком ми стали сім’єю, коли мені було 25. Швидке знайомство, вагітність, шлюб. Ніколи б раніше не подумала, що буду рада, йдучи під вінець із животом. Але все одно тішилася, адже знала — малюка свого я любитиму більше життя. У встановлений термін народилася дочка Марина. Я з головою пірнула в материнські будні.
Жили без особливого шику, як усі. Максим постійно пропадав на роботі, я дбала про Мариночку. За всіма турботами та справами ми дуже віддалилися один від одного. Я навіть не здивувалася, коли якось він попросив розмови і розповів, що в нього є інша. Попросив розлучення, пообіцяв не дурити з аліментами.
Якщо чесно, шлюборозлучний процес я теж пустила на самоплив. Сил не було з’ясовувати, чи щось доводити колишньому чоловікові. Та й сенсу, якщо розібратися, у цьому теж мало. Ось тільки з квартири Максима нам із Мариною довелося з’їхати. Робити нема чого, попросилася до батьків. Отут і почалися нові проблеми.
Тато з мамою давно вже мешкали за містом у великому будинку. Грошей у них вистачало, ні в чому собі не відмовляли. Зі мною спілкувалися, Марину відвідували, але рідко. Казали, найчастіше їм некомфортно буде. Тож моєму проханню вони особливо не зраділи. Висунули умову — з них, мовляв, кімната для нас із дочкою, а з мене плата, як із звичайного квартиронаймача.
Довелося погоджуватися. Виділили нам із донечкою кімнату, полицю в холодильнику. Зажили ми, хай і бідно, але хоч спокійно. Щоправда, довелося влаштуватися на три роботи разом. А Марині знадобилася нянька, адже мама з татом дивитися за малюком відмовилися навідріз. На щастя, і я знайшла вихід.
Попросила допомоги у колишньої свекрухи Ніни Вадимівни. З нею я зв’язок підтримував навіть після розлучення з Максимом. Та й вчинок сина та засуджувала. Коротше кажучи, Ніна Вадимівна з радістю погодилася допомогти мені. І гроші запросила досить невеликі, за такі гарну няньку знайти складно. Я думала, що мені пощастило!
Минали місяці, я звикла на роботах і навіть потоваришувала з однією з колег. Юля, моя нова подруга, спочатку просто відмовлялася повірити моїм історіям. А потім почала обурено лаяти моїх маму, тата та свекруху. Мовляв, де ж це бачено, щоб рідні люди так меркантильно ставилися до самотньої матері та її маленької доньки! Тут уже і я задумалася… Ось тільки виходу в мене все одно нема. Гроші потрібні, інших помічників не знайду.
Так, складна доля випала Світлані! Але тактику вона, мабуть, вибрала правильну. Опускати руки їй ніяк не можна, а інакше сприйняти таке ставлення до себе найближчих людей не вийде. А що ти скажеш? Чи пощастило Світлані? Або швидше не пощастило, якщо подивитися на холодну меркантильність її рідних.