Я стала біженкою в Італії. Знайшла тут друга, поки чоловік вдома пілкується про переселенку з дитиною
Мені 28 років, останніх 8 з яких я у шлюбі з найкращим чоловіком. Стосунки у нас дуже близькі та довірливі. Чесно, за час подружнього життя навіть не згадаю гучної сварки. Можливо, тому що ми обоє з бідних сімей. Батьки нам нічого не залишили, тому ми важко працюємо, аби щось мати. Тому й добре розуміємо один одного.
Живемо поки на зйомній квартирі. В тісноті, зате в злагоді. Донедавна я працювала продавцем, а мій Орест трудиться на заводі, інколи по кілька змін поспіль, адже ми дуже мріємо про власну квартиру. Хочемо встигнути придбати її до 30, щоб одразу народити дитину, поки не надто пізно, і жити втрьох у нормальних умовах.
Але ось уже майже рік я не бачила свого Ореста. Самі розумієте чому. Мені було дуже тривожно через буремні події в нашій країні. Орест бачив мій стан, тому відправив закордон. Побувати в Італії – це моя давня мрія. Тому я поїхала саме у цю країну.
Тут мені допомогли з житлом, а потім я знайшла підробіток. Доглядаю за старшим, немічним чоловіком. Загалом, мене тут усе влаштовує, єдине – дуже сумую за Орестом і хвилююсь за нього.
Ми кожен день зідзвонюємося, мріємо, що скоро будемо разом. Я відкладаю зароблені гроші, аби швидше придбати квартиру. Правда, нещодавно з‘явилося одне але. Точніше один… Звати його Карло. Це син чоловіка, за яким я доглядаю. Він на два роки старший за мене, дуже галантний, привітний і заможний.
Все почалося з того, що Карло намагався підучити мене італійської. А потім, після роботи почав проводити мене додому. Якось на вихідних запропонував сходити з ним у кіно, потім – провести екскурсію містом. А згодом він все частіше почав приходити тоді, коли я сиділа з його татом. Казав, що хоче більше часу з ним проводити, бо не знає, скільки сеньйору ще залишилось…
Ми навіть утрьох кілька разів їздили відпочивати на море. І з кожним днем, ми з Карлом все більше і більше проводимо часу разом. Я відчуваю симпатію з його боку. Та й він хороша людина, мені приємно з ним.
Спершу, я чомусь відчувала вину перед чоловіком через такі посиденьки із Карло. Це мене буквально з‘їдало зсередини. Тому через деякий час я про все розповіла Оресту.
Яким же було моє здивування, коли він зізнався, що теж зустрів подругу, з якою проводить час. Це переселенка зі Сходу, яка поселилась із дитиною у нашому будинку. Їй 25 років. Вона часто запрошує його до себе на домашні страви. А Орест, аби віддячити, проводить їй екскурсії нашим містом, кілька разів вони були у кіно та кафе. Каже, спілкування з нею відволікає від жахливих новин та туги за мною.
Ми відкрились і домовилися не ревнувати. Все таки, ми дорослі люди. Та й рік розлуки дається взнаки – бракує спілкування з протилежною статтю. Тому ми дозволи один одному й надалі ходити на побачення з новими друзями. Вірю, що це дружба, а не більше. Принаймні, я зі свого боку більшого не допущу, бо дуже кохаю Ореста. Знаю, що він мене теж, тому і довіряю йому повністю.
Тим паче, зараз я все більше помічаю різницю між українцями та італійцями. Все таки, надто різні у нас наші темпераменти і менталітети, тож свого рідного, спокійного Ореста на Карло я точно не проміняю. Яким би наполегливим Карло не був. Планую ще рік тут побути, аби допомогти Оресту зібрати гроші на квартиру. А далі повернуся і більше ніколи та нізащо його не залишу.