Я збрехала, щоб поїхати в Англію і викреслила всіх друзів, які мене засуджували. Розповідаю, чому моє щастя було цього варте

Spread the love

Всім привіт! Мене звати Оля і розповім свою історію, як я опинилася у найкращій у світі країні.

Як тільки почула про старт програми спонсорства в Англії, не роздумуючи, подала анкету. Через деякий час зі мною зв‘язалася сім‘я із Лондона. Сказали, що розглядають мою кандидатуру. Поки я дозбирувала необхідні документи, ми з ними спілкувалися. Вони до мене приглядалися, аби остотачно вирішити чи беруть саме мене. І можете закидати мене камінням, але я била на жалість як могла.

Писала про розбитий емоційний стан, що дуже тривожусь, переживаю. Про те, що у нашому містечку постійні тривоги і доводиться бігати в підвал десятків разів на день. Скажу відверто, було важко. Через те, що я із заходу України вони вагалися. Одного разу так і написали:

«Ми, напевне, змушені будемо тобі відмовити, бо порадились, і вирішили віддати місце комусь зі східної частини країни. Комусь, хто втратив дім».

Але на це я відреагувала мудро. Відписала, що поважаю їхнє рішення. Але додала, що мені тут теж важко. Бо страждаю від постійних повітряних тривог, і що прильоти в нашу область також кілька разів були.

Після цього вони, все ж, погодилися і відписали, що обирають мене. Щоправда, потім я ледь не втратила свій шанс. У день свого весілля. Ми з чоловіком зробили негучне свято, але відзначали і я не стежила за телефоном. Не відписувала англійцям впродовж дня. Це їх насторожило. Та мені знову вдалося викрутитись. Сказала, що цілий день були тривоги, і я весь цей час сиділа у підвалі без зв‘язку.

Через тиждень після весілля я прилетіла до Лондона. Це чудова країна, і англійці – просто неймовірні люди! Дуже нам співчувають і хочуть допомогти. Спонсори багато розпитували, але у дорозі я продумала відповіді, які б їх задовільнили. Зустріч пройшла добре, а далі все було, як у казці.

Будинок у спонсорів шикарний. Двоповерховий, величезний, зі всіма зручностями, у центрі міста. Вони поселили мене у кімнату доньки, яка виросла та переїхала. Кімната дуже затишна, з величезним ліжком, гардеробом і не прохідна, що теж важливо.

Через деякий час спонсори допомогли мені влаштуватися на роботу в школу. В Україні я працювала вчителькою біології, а тут спершу доведеться кілька років попрацювати лаборантом. Це як асистент вчителя. А потім зможу й сама вчителювати. Вважаю, це ідеальним варіантом, бо за цей час саме зможу підтягнути мову, аби вільно пояснювати предмет дітям.

Спершу до школи мене щоранку возили спонсори. Але їхня робота в протилежному кінці міста, тому для них це було незручно. Не довго думаючи, спонсори купили мені машину. Уявляєте? Власну! Просто так! Аби я могла їздити на роботу. Автівка економ-класу, але я й такій дуже рада.

Зараз мій чоловік намагається знайти спосіб виїхати з України. Спонсори пообіцяли і йому допомогти тут влаштуватися. Можливо, навіть орендують для нас окрему квартиру. Я вже не можу цього дочекатися!

Вважаю, що виграла квиток у життя. Знаю, ця вся історія звучить не дуже морально з мого боку, але мене це не хвилює. Я скористалася шансом на мільйон, і, вважаю, що так зробив би кожен. Тим паче, я щомісяця перераховую 10% з зарплатні на ЗСУ. Тому не кидайте, будь ласка, в мене камінням, а зрозумійте… Я дуже щаслива, чого і вам всім бажаю.