Хочу розлучитися зі старіючим чоловіком, але не відпускає почуття провини
Ми з чоловіком вже 10 років одружені, і з деяких пір я зрозуміла, що хочу з ним розлучитися. У нас різниця у віці 18 років. Мені було 24 роки, коли ми лише познайомилися. Після ВНЗ (друга вища) я прийшла працювати до нашого бюро. Йому було 42 роки, але виглядав він на той момент чудово: гарний, підтягнутий, з усмішкою на обличчі, з чудовим почуттям гумору, завжди на всіх вечірках душа компанії. При цьому ще суперпрофесіонал у своїй справі завжди все знав наперед.
І, звичайно ж, я закохалася у цього чоловіка. Але так сталося, що за десять років шлюбу він дуже змінився. Це вже далеко не та людина, яку я покохала. Він сильно поправився, у нього задишка, близькість трапляється тільки у великі свята. Вечірки він більше не відвідує, книг практично не читає, новими фільмами та постановками не цікавиться. Тільки бурчить та скаржиться. А я ще молода, і мені хочеться продовжувати насолоджуватися життям.
Так, і сильно змінився наш матеріальний стан, не приховую. За ці десять років я перетворилася на професіонала, зібрала хорошу клієнтську базу. Батьки теж не залишилися осторонь – купили мені квартиру, але оформили її на себе, бо я вже була одружена. А він втратив роботу перед локдауном, так і не зміг знайти нічого вартого. Береться за те, що пропонують, але це все більше якісь підробітки дрібні та випадкові, а не справжня робота. Зараз я тягну сім’ю матеріально, але відчуваю, що вже не виводжу морально цю ситуацію.
Дітей ми не маємо. Я сама не хотіла заводити, поки не збудую фундамент. Під час карантину почали виникати постійні думки, що настав час припиняти стосунки, треба розлучатися. Він ніби відчув це, відразу запропонував завести дитину, хоча раніше подібних пропозицій від нього не було. Навпаки, постійно прослизало, що діти йому не потрібні, у нього є від першого шлюбу. Я не сильно цим спантеличувалася, тому що народження дітей не було першочерговою метою тоді.
Восени минулого року я зважилася і вперше запропонувала пожити якийсь час окремо один від одного. Сказала, що поїду у Карпати і заразом відпочину. Він зателефонував за три дні, сказав, що у лікарні з нападом. На той раз нічого не вийшло.
Пізніше спробувала заговорити про розлучення, але він тисне на те, що в нього нікого, крім мене, не залишилося. Діти вже дорослі, живуть своїм життям, його не потребують, друзів близьких теж якось не залишилося, життя розвело. Відносини у нас стали натягнуті, постійно недомовленість якась в атмосфері будинку. Поговорити, але не виходить чомусь.
Мені здається, що тепер будь-які мої пропозиції чи дії його лякають. Востаннє така ситуація виникла, коли я запропонувала йому піти до ресторану з моїми колегами. Він зненацька влаштував істерику і заявив, що в нього знову прихопило серце. І якщо я піду, то трапиться напад, хоча я хотіла з ним разом провести час з приятелями без задніх думок.
Я відчуваю подвійне почуття. З одного боку, я йому нічим не зобов’язана – все, що я маю, я побудувала сама. З іншого, тільки він постарів, я його одразу кидаю. Хіба це правильно? Та й куди він піде? У нього реально нікого немає, кому він був би потрібен зараз.