Вийшла заміж за іноземця, живу в Європі, але хочу повернутися до України – там син та робота
У мене склалася непроста ситуація, яку я сама собі створила. Після розлучення з першим чоловіком було не до роботи, хоча були хороші перспективи та пропозиції, але мене найбільше турбувало особисте життя. І ось через 2 роки я вийшла заміж за жителя іншої країни, познайомившись в інтернет, поїхала до нього (рвалася саме в цю країну). Відразу ж завагітніла, хоча я вже маю сина від першого шлюбу, який залишився з батьком в Україні.
Незабаром я зрозуміла, що не хочу перебувати в цій країні, хочу назад, сумую за сином і, найголовніше, хочу працювати, вести активне соціальне життя, тут я нікого не знаю і хорошу роботу навряд чи знайду. З моменту від’їзду ще не минуло й року, я звільнилася у липні, а поїхала у серпні минулого року. Народжувати доведеться у червні.
І ось тепер найбільше я хочу повернутися додому, знайти хорошу роботу і продовжувати жити майже як раніше, але тільки з новим чоловіком і ще однією дитиною. Старший син цього року вже йде до школи. Слава Богу, новий чоловік згоден на переїзд, через місяць уже рушимо в дорогу, щоби встигнути народити в Україні.
Дуже переживаю, чи складеться у мене з пошуком більш-менш гідної роботи після перерви на рік, плюс ще буде новонароджений на руках… Розумію, що зробила рік тому своєрідну помилку, кинувши все і поїхавши, вчинила емоційно, хоча багато хто й відмовляв, але рада, що вчасно схаменулась.
Виїхати хотіла, як я тепер розумію, не тому що на батьківщині було дуже погано, а тому що виникла особистісна криза – розлучення, невдалі стосунки після розлучення, самотність, ще колишні родичі дошкуляли, з дитиною нерви тріпали постійно. От і захотілося буквально все кинути, потягнуло на пригоди. Країною зачарувалася, мені б взяти і на екскурсію туди б з’їздити для початку, а я прям вирішила все кинути і у вир з головою. Ну так, безглуздо – зараз тільки це розумію.
Я дитину не хотіла кидати. Поставила його батькові питання руба – я заберу його з собою, але він не погодився. А тепер чекає-не дочекається, коли я повернуся, щоб дитину мені віддати.
Щодо роботи не зваблююся. Знаю, що доведеться побігати. Але в мене хороша освіта, яка саме в Україні цінується, і деякий досвід, за кордоном, це все порожній звук. Навіть тому тягне назад. Працювати хочу, самореалізовуватись. Року в провінції мені вистачило цілком, щоб відпочити і поставити мізки та пріоритети на місце. Щодо чоловіка не хвилююся, мені здається, йому простіше буде знайти щось у нас, ніж мені в них.
Чекаю-не дочекаюся повернення до України. Коли приїжджала протягом цього періоду туди, щоби сина провідати, їхати потім не хотілося. Там я вдома, там у мене купа подруг, брат, колишні колеги з різних робіт, з якими добре спілкуюсь досі. Місяця забракло, щоб з усіма побачитися. А тут я чужа, нікого не бачу та не знаю. Рідня чоловіка не береться до уваги і то страшно дратують часом. Мова, яка мені дуже подобається сама по собі, для мене все одно чужа, та багато причин…