Як жахливі спогади дитинства допомогли мені у 30 знайти своє покликання

Spread the love

Мої батьки розлучилися, коли мені було приблизно 8 років, достеменно не пам’ятаю. Але продовжили жити в одній квартирі. В результаті ми жили у двокімнатній хрущовці: я, сестра (старшf за мене на 4 роки), мама та тато. Тато працював у структурах, тому у робочу годину зберігав людську подобу, а у вільний –  пив до відключення. Одного разу він заснув у коридорі.

Ми жили так: в одній кімнаті мама, в іншій тато, а ми з сестрою по черзі, по тижню жили одна з мамою, друга з татом. Холодильник вони теж поділили навпіл, і батькові в жодному разі не можна було брати наші продукти. Я його дуже шкодувала і мінялася своїм супом на його доширак, прала його смердючий рушник, що не висихав тижнями.

Мама тим часом закрутила роман зі старим знайомим. Щовихідних вона брала нас із сестрою і ми їхали до квартири бабусі, туди ж приїжджав її коханець. Коли ми поверталися додому, мені було встидно дивитися йому у вічі тату. Я відчула собі зрадницею. Не могла ж я йому сказати, що дядько Коля купив нам подарунки і ми добре провели годину. Я розривалася між батьками, і перед рідним почувала себе винною за те, що люблю іншого.

Ще одного разу я мала день народження, мені було років 9, вранці перед школою тато накрив на стіл чай з тортом і запитав, чи будемо кликати за стіл маму. Я знала, що вони не можуть нормально спілкуватися, тільки кричати один на одного, і сказала, що не треба звати, боялася скандалу. Вона почула це, розплакалася в кімнаті та сказала, що я її на торт проміняла. Знову мене накрило величезне почуття провини.

Кілька разів на моїй пам’яті батьки намагалися помиритися. Одного разу я прокинулася на іншому поверсі двоярусного ліжка від того, що воно трясеться – батьки на нижньому ліжку «мирилися». Було противно. Ще раз я застала їх на підлозі у коридорі, не зрозуміла відповідь, що відбувається і злякалася, що мама лежить гола, мабуть, їй погано.Потім, коли мені було 11, тато одного вечора прийшов додому випивший, з другом і почав збирати речі, сказавши, що переїжджає.

Я сильно плакала, не хотіла з ним розлучатися. Після цього і до моїх 20 років ми мало спілкувалися, він мені майже не дзвонив, а мати змушувала дзвонити йому та вимагати грошей на оплату мого навчання. Він у відповідь репетував, що в нього їх немає. Я була між двома вогнями. І тільки після того, як я на 3 курсі влаштувалася на роботу і сама почала оплачувати навчання, наші з ним стосунки налагодилися. З матір’ю вони досі ненавидять один одного, хоча розлучилися більше 20 років тому.

З татом стосунки хороші, я вважаю – ідеальні. Здзвонюємося раз на тиждень, говоримо ні про що, дуже коректно. Я знаю, що йому за великим рахунком байдуже, як я живу, і це мене тішить, хоч він не лізе у мою життя. Він з повагою ставиться до мого чоловіка. З сестрою ми практично не спілкуємось. Усе життя нас зіштовхували лобами, порівнювали, ніколи ми не були досить хороші.

Мені казали, що Аня краще шиє та готує. Їй, що я краще вчуся. І нам обом транслювалося, що всі діти навколо кращі за нас. Нам ніколи не казали, що ми добрі, що нас люблять. Лише критика. Типу, «навіщо хвалити за добре, ви й так мали це зробити. А якщо погано зробили, я розповім вам усе, що про вас думаю». При цьому мати постійно вселяла нам, що ближче один одного у нас із сестрою нікого немає. В результаті ми чужі один одному люди. Здзвонюємося тільки біля свята, і то для галочки.

З матір’ю стосунки складні. Я виросла дуже інфантильною, взагалі не зрозуміла, чого хочу від життя.Мати за руку відвела мене до вишу, куди беруть без іспитів, бо, на її думку, на бюджет я не поступлю, то чого гаяти годину на спроби? Спеціальність вона теж обрала за мене, адже я життя не пожила, не знаю, ким бути кращим.

Я навчалася у найганебнішому вузі міста, куди беруть усіх двоєчників. При тому, що 11 клас я закінчила з 2 трійками – з фізики та геометрії, решта 4/5.

Тобто мене наперед вважали нікчемною. Далі – краще. На першу роботу мене теж влаштувала мама – зателефонувала та записала мене на співбесіду. Коли я почала працювати, з радістю з’їхала від матері до бабусиної квартири. Це був мій найщасливіший час!

Потім я познайомилася з чоловіком, ми 4 роки зустрілися і я наполягла на тому, що настав час вагітніти. Це теж мамина установка: роби, що хочеш, але до 25 років ти маєш отримати вищу освіту, вийти заміж і народити. Ні чоловік, ні я не були готові до дітей, але батьківські настанови сильні, і я народила. Довелося знову жити з матір’ю, бо зарплати чоловіка не вистачало на оренду, а в бабусиній квартирі став жити мій дядько.

Нині ситуація така: ми живемо у двійці – я, мій чоловік, наші двоє дітей, мати та її новий чоловік (той, з яким вона зраджувала батькові, помер 15 років тому). Нам дуже тісно, ​​багато пасивної агресії, але на знімання грошей немає. Я зараз, у 34 роки, пішла вчитися на психолога.

Минулого року у мене була сильний криза, я не хотіла працювати за професією, відчувала собі нікчемністю, не знала, куди собі подіти. До речі, весь мій трудовий стаж – 4 роки. І вже 10 років я в декреті. Коли криза накрила мене з головою, я звернулася до психолога. На той час у мене вже був досвід роботи з психологом.

П’ять років я впорядковувала мізки після народження першої дитини. Я зараз і я тоді – дві абсолютно різні людини. Вражаюсь, якою інфантильною я була. Жила як у тумані. Зараз я адекватно оцінюю ситуацію і усвідомлюю, що від проживання з матір’ю маю вторину вигоду: вона платитиме квартплату, іноді готує, коли я не здогадуюсь, може доглядати дітей увечері, якщо нам з чоловіком хочеться зустрітися з друзями. Тому поки що ми живемо разом, але в перспективі найближчі 3 роки маємо отримати свою квартиру з реновації.

Отож, коли був криза самовизначення і я сходила до психолога, я зрозуміла, що зі всіх сфер діяльності мені цікавіше і найближча психологія.

Я сама пройшла шлях лікування і хочу допомагати іншим. Зараз я закінчую 1,5 річні курси і планую восени вступити далі на психолога. Я в захопленні від того, що зважилася піти вчитися, мені неймовірно цікаво!