Полетіла біженкою шукати кращого життя. Тепер шкодую і хочу вернутися, але ж люди засміють

Spread the love

Мене звати Марина, мені 25 років. Донедавна я працювала працювала ріелтором. На життя вистачало. Навіть змогла взяти у кредит невеличку квартиру. Але потім я вирішила всім ризикнути і переїхати в іншу країну. Зараз страшенно шкодую про це рішення.

Через нашу нездорову країну-сусіда на роботі продажей поменшало, та й настрій через все це був депресивний. І от підбила мене подруга влітку їхати з нею в Ірландію. Казала, що зараз ідеальний шанс, і коли настане мир, такої змоги більше не буде. А зараз не потрібно віз, а ще українські біженці там можуть отримувати грошову допомогу. Ідея здалася мені класною. Тому я, недовго думаючи, погодилася. Зібрала валізи, дісталася Кракова, а звідти полетіла до Дубліна.

В аеропорті ми відрекомендувалися бідними біженками з України, розповіли про тривоги, обстріли та інші жахіття. Мовляв, нам важко і страшно. Звісно, ми трохи прикрасили історію, бо жили в тому регіоні, де все було спокійно. Але били на жалість, бо думали, що так нам швидше нададуть безкоштовне житло. І ми справді вже наступного дня вирушили до нового «дому».

Їхали дуже довго. Але нічого, думала я, це ж Ірландія, розвинута країна… Але як же ж я помилялася!

Нас привезли у Богом забуте село на краю світу! Холодне, сире, вітряне, на березі океану! Там, мабуть, і тисячі людей не живе! На все поселення лише один паб, аптека і продуктовий магазин. Все! Хочеш ще чогось – їдь дві години до найближчого міста.

На житло нарікати не буду. Будинок гарний. Також соціальні працівники щотижня наповнюють нам холодильник, тому на продукти ми не витрачаємось. Також платять нам мінімальні виплати, але сказали, що це триватиме лише пів року. Далі шукати роботу. А з роботи тут тільки завод, де виготовляють упаковки для котячого корму. Цирк та й годі! Я сюди не їхала стояти за станком!!! Так їм і сказала – хай шукають іншу. А вони мені на те:

«Якщо хочете іншу роботу, тоді переїждайте в інше місце. Але ми там вам житло та їжу не оплачуватимемо».

Я була в ступорі. Ось така вона ірландська гостинність. Довелося мені через місяць таки піти на завод і робити ті кляті упаковки для котів. Тепер ніколи цих тварин собі не заведу, бо вічно нагадуватимуть про цей жахливий період життя. Позорисько. Ще й гроші отримую майже ті самі, що в Україні. Єдине, нема їх, куди витратити.

А чоловіки які тут… культурних слів бракує. Ні квітів не подарують, ні компліментів не зроблять, ще й на побаченні кажуть ділити рахунок порівно. Де таке бачено взагалі?! Зате на першій же зустрічі кличуть у ліжко, і це для них також цілком нормально.

Все таки, я переконалася, що Україна і наші чоловіки – найкращі. Тепер дуже хочу додому. Лиш соромно повертатися, бо як дізнаються, що приїхала ні з чим, і про всі мої «пригоди», то не зрозуміють і засміють.