На вигляд ідеальна сім’я, але я шалено втомилася все тягнути на собі

Spread the love

Я ще молода, симпатична, розумна жінка, маю керівну посаду у великій компанії. У шлюбі 16 років, двоє прекрасних хлопчаків: 15 років та 6 років. Чоловік займається спортом, любить дітей, працює, допомагає по дому. Здавалося б, ідеальна картина, але…

Десь років 9 тому я в сім’ї стала “чоловіком”. Стала одна приймати рішення, нарощувати благополуччя сім’ї як придбання машин, квартири (в кредит, природно). Стала заробляти 50 тисяч, а живемо ми не в столиці. Я багато знаю та вмію, у тому числі консультую власників бізнесу. Я пройшла десятки навчань, щоб стати тим, ким я стала.

Але мій чоловік не виріс. Він зараз продовжує працювати простим робітником та заробляти 25 тисяч. Це питання для мене стоїть руба. У моделі моєї родини, де я виросла, чоловік є здобувачем. Усі наші жінки так живуть. А в його моделі життєвих підвалин, до яких він звик, мати – це кінь, який оре на трьох роботах.

Знаєте, бувають моменти, коли я створюю ілюзію та живу в ній. Уявляю, що все добре, що так може бути, і тоді накриває любов’ю. А буває, в складні періоди мене накриває така злість і образа, що просто хочеться вити від безсилля і думати про те, що є ще інші чоловіки, які мають інтелект і зі мною на одній хвилі.

Виникають думки про розлучення. Потім починаються сумніви, що я не маю права так вчинити з дітьми, я не можу їх травмувати. Хлопчики чоловіка дуже люблять, він для них найголовніша людина на світі. Страх, що мене не пробачать. Але і я в себе одна, бути жертвою теж не хочеться.

У спробах повернути йому відповідальність я зазнала фіаско – він не хоче. Просто його все влаштовує. Змогла влаштувати на роботу, але без освіти та його бажання нічого з цього гарного не вийшло. Я йому пропонувала йти в постачальники, він відмовився. Говорить, що хоче працювати там, де йому подобається. На мої слова, що він працює там, де хоче, а я працюю там, де з мене всі соки вичавлюють – мовчить.

Потім виправдовується тим, що мені краще виходить заробляти гроші. Це дана мені здатність, він їй не має. Вчитися теж не хоче, хоча є можливість через 5 років здобути диплом про вищу освіту. Йому подобається жити саме так. Я можу приходити додому в 9 або 11 вечора без сил, а йому приносить задоволення «шурхотіти» по будинку: їсти готувати, прибирати, робити домашні покупки. Але це хочу робити я, мені подобається бути господаркою і чекати на чоловіка після роботи. А так виходить, що він «вкрав» мою роль у сім’ї, а мене наділив своєю.

Сьогодні плакала, бо я втомилася бути «конем». Мені доводиться працювати у дуже проблемному та злісному колективі. А там, де ми живемо, складно знайти роботу із гарною зарплатою. Повертатися додому до Тернополя він не хоче.  А я тут одна, немає моїх рідних. З ними поруч було б легше, ми маємо сильний зв’язок.

Найжахливіше, що з ним мені погано, а без нього буде ще гірше. Але час летить, у мене з’явилися перші зморшки, а шансів потім знайти гідного чоловіка дедалі менший. Жаль, що в школі не вчать вибирати партнера для життя. Поки що доводиться далі будувати ілюзії та шукати все добре, що є у нашому шлюбі. Порадьте, що можна зробити в моїй ситуації з найменшими втратами та травмами для всіх?