Моя мама приголомшила мене, попросивши за роботу з онуками зарплату

Spread the love

Читачка поділилася історією, як її мати відкрилася для неї з несподіваного боку і це призвело до сімейного конфлікту.

Ми з чоловіком уже 10 років разом живемо у Києві. Я приїхала до столиці із Закарпаття, він – із Київської області. Обидва знайшли роботу, грошей вистачало, тож взяли в іпотеку троячку. Сім років тому у нас народилася дочка, ще через 4,5 роки – син. Крім старшої сестри чоловіка, родичів у столиці у нас немає, тому питання про те, хто допомагатиме нам з наглядом за дітьми, завжди стояло гостро.

Із донькою я провела у декреті три роки, потім вийшла на роботу. Вона чудово пішла в дитячий садок: спочатку хворіла, як багато хто, а потім втягнулася. Іноді ми брали на кілька днів погодинну няню, щоб вона забирала дочку з саду, а після цього проводила з нею кілька годин удома або гуляла, поки ми не повернемось з роботи.

Все було нормально, але все одно ідея наявності у дітей постійної няньки мене ніколи не надихала. Своє дитинство я провела в оточенні великої родини: з бабусями та дідусями, двоюрідними та рідними тітками та дядьками — оточена турботою та увагою рідних людей. Для своїх дітей я мріяла про те саме.

На жаль, батьки чоловіка вже померли. Мої батьки жили у Закарпатті, і до Києва переїжджати не планували. Ми бували в них у гостях кожні три-чотири місяці.

Моя мама балувала онуків і завжди голосно журилася, що не може перебратися до нас ближче, щоб бути «найдбайливішою бабусею для пташенят». Вона завжди говорила, що перебратися до столиці їй заважають «обставини».

Під цим малося на увазі впертість батька. Він ні в яку не хотів їхати з міста, а мати його залишати не хотіла. Тож її тримав у місті батько та робота бухгалтером, яка в останні роки за її словами, не приносила ні задоволення, ні грошей.

Півтора роки тому мій батько помер. Після цього мама набагато частіше почала говорити про можливий переїзд зі свого «колобка». А ми, почувши її натяк, вирішили: нарешті заберемо її до нас! І стали облаштовувати квартиру так, щоби в ній було комфортно ще одному дорослому.

Навесні 2022 року ми поїхали до мами в гості і по-серйозному запропонували переїхати. Несподівано мама з нехарактерною для неї напускною театральністю сказала, що їй треба взяти паузу і подумати. Ми здивувалися (вона ж так хотіла бути з нами та онуками!), але погодилися дочекатися остаточного рішення.

Поспішати ми її не могли, але нам скоріше хотілося ясності: восени мені треба було виходити на повний робочий день і від переїзду мами залежало, чи нам треба шукати няню.

Мама промаринувала нас до середини серпня, потім запросила в гості і сказала, що готова прийняти нашу пропозицію, але має три умови.

Перша — ми прописуємо її у квартирі, щоб вона отримувала столичну пенсію. Друга — вона не займатиметься господарством. І третя – «за роботу з онуками»(!) вона просить у нас щомісячну зарплату.

“Все-таки мені доведеться залишити тут роботу, а без грошей залишитися не хочеться”.

Що сталося з мамою за кілька місяців, я не знаю. Відчуття, що людину підмінили. Сам факт виставлення умов здався мені дуже дивним, але остання вимога мене просто вбила. Просити гроші за те, щоб сидіти зі своїми улюбленими онуками?

Мені не шкода віддавати мамі ту суму, яку вона назвала, просто так. Але навіщо вона сказала, що хоче отримувати гроші за нагляд за онуками? Чому відмовилася ростити своїх онуків безплатно? Погодьтеся, це навіть звучить дико! Чи це був своєрідний спосіб відмовити нам? Або ще щось… Мотив такого її рішення так і залишився загадкою.

Ми з чоловіком, почувши ці умови, розгубилися і не змогли відповісти одразу. Натомість мама швидко зорієнтувалася та заявила: «Так і знала, що нічого не вийде».

Виникла неприємна пауза, ми з чоловіком почувалися не дорослими людьми, а підлітками, яких засоромили нізащо. Мати не спілкувалася з нами до кінця нашого візиту. З дітьми навіть трималася холодно. Ми повернулися додому з нерозумінням, що сталося.

Діти всі питали, «коли приїде баба», а відповісти на їхнє запитання ми не могли. Ми стільки років чекали на маму, яка обіцяла стати «найдбайливішою бабусею», але поки цього не сталося. Тепер не знаю, чи станеться колись взагалі. Ми вже два місяці до ладу не розмовляли. І як поговорити про те, що сталося, я й досі не знаю.