Чоловік благає, щоб верталася в Україну, а я в Франції знайшла справжнє кохання
Всім привіт! Мене звати Марія, мені 24 роки, а моїй доці Ангеліні – два. І я потребую вашої поради.
З чоловіком ми почали зустрічатися, коли мені було 15, а вже у вісімнадцять я офіційно вийшла за нього заміж. Спочатку ми дуже кохали один одного, багато проводили часу разом і подорожували. Однак чим довше тривав шлюб, тим смльніше мої почуття до Ігоря притуплювалися. Я побачила дуже багато його негативних рис, на яких раніше не звертала увагу. Вони мене бісять. Та й узагалі я почала часто задумуватися, що він мій перший і останній хлопець на все життя. Це мене не тішить. Я відчуваю, що не нагулялась і поспішила. Бо щоразу, як мої незаміжні подруги розказують історії про кавалерів, я їм заздрю.
Я вже хотіла запропонувати Ігореві розлучитися, але сталося так, що я завагітніла. З‘явилася моя улюблена донечка Ангелінка. Я повністю розчинилася в ній. А думки про стосунки з Ігорем відійшли на другий план.
Так ми і жили. Бували і сварки, вже загалом все булл більш менш-нормально. До 24-го лютого. У цей злощасний день я дуже перелякалася за життя Ангелінки. І хоч ми живемо на заході України, але вже ввечері були на кордоні. Їхали до моєї мами, яка роками проживає в Франції. Ігоря не пустили, тому ми перейшли кордон пішки, дісталися до Варшави автобусом, а звідти полетіли в Париж.
Як минули перших три місяці на новому місці, відверто, не пам‘ятаю. Я була у сильному стресі та переживаннях. Світ для мене став чорно-білим, аж поки не з‘явився яскравий промінь світла. Його звати Даніель і мій ровесник. За національністю – молдаванин.
У Париж Даніель перебрався ще маленьким. Мешкає у молдавсько-українському кварталі, на одній сходовій клітці з моєю мамою.
Не розумію, як я його одразу не помітила, бо Даніель надзвичайно вродливий, високий, міцний, чорнявий. Зате він помітив мене. І підійшов познайомитися. Потім якось так усе зразу закрутилося, що я й не зчулася як закохалася. З першого побачення… Ми сиділи на березі річки, пили вино, говорили, а потім… поцілувалися.
На другому побаченні ми не змогли розстатися до самого ранку, а на третьому він взагалі не захотів, щоб я йшла з його квартири. Казав, що відчуває, що ми споріднені душі, що ми повинні бути разом, і що прийме мою Ангелінку, як рідну дитину.
Я теж хочу бути з ним! Бачу, як у нього горять на мене очі і відчуваю, що мої – так само. А мені ж так цього бракувало…
Ідилію трохи псує моя мама, звісно. Вона кричить, аби я спам’яталася. Мовляв, чоловік дома чекає. Погрожує розказати Даніелю , що я одружена. Так, про це змовчала. Але просто не було вдалого моменту. Він думає, що ми розлучені. І часом мені справді кортить порвати з Ігорем, але з іншого боку – я ж Даніеля знаю лише кілька місяців, а Ігоря майже десять років. Боюся, помилитися.
Ідеально було б, якби я могла довше тут побувати і пізнати Даню. Але Ігор постійно просить вернутися. Каже, що скучив, що у нас безпечно. А я не хочу. Постійно придумую відмазки. Мені здається, що Ігор вже щось підозрює. Тому доведеться їхати, поки він не почав розбиратися в чому річ. Але від думки про те, що доведеться вернутися до України і не бачити Даніеля, починаю плакати.
Не знаю, як бути. Порадьте, будь ласка