Я хочу повернутися жити на батьківщину, а чоловік – залишитися в Європі
Переїхали півтора роки тому з України до Європи. Син – дитсадкового віку. Вдома відпрацювали, виплатили всі кредити, своя велика квартира з дорогим ремонтом, вся рідня, бабусі, дідусі. У декрет йшла – вже вигоріла з роботи. У чоловіка якраз робота стала дуже добре оплачувана, і працювати можна було напівсили – допомагав з дитиною і відпочивав більше.
Ось життя налагодилося, можна спокійно накопичувати на пенсію, ходити дорогими ресторанами, купувати гарні речі. Але ні, не захотів там жити, треба їхати, розвиватися, рости.
Ну добре! Я вірила, що мій чоловік просто супер спеціаліст (вдома так і було), і ми в будь-якій прогресивній країні будемо на коні. Але податки, дитячий садок просто непідйомний, я, якщо вийду на роботу, то його і покрити не зможу, до того ж і мову знаю погано. Тобто зарплата чоловіка дозволяє жити добре, але не так, що гроші не рахуєш.
А якщо тут залишатися, треба вже думати, як тут заробляти та купувати житло. Ровесники мого сина на батьківщині вже в сади давно ходять, а мамки по манікюрах, я взагалі собі такого дозволити і близько не можу.
У дитини та у мене хронічні болячки, від держави чекаємо вже майже рік запис до лікаря дитині! У себе на батьківщині просто йшли до приватних, а тут його зводити до хорошого лікаря – віддай 500 доларів. І так із усім. З дитиною особливо і країною не насолодишся.
Мене шкодить образа, що я батрачила в Україні і заради чого? Щоб усе кинути та у 30 років почати спочатку? Думала ще дітей народити, але в нас не вистачить ще однієї дитини утримувати. Чоловік теж хоче ще дітей, навіть двох, але я тут загнуся без допомоги.
Як виявилося, тут таких фахівців як він – хоч греблю гати (раніше я вірила в нього, бачила, що він най-най, але тепер надій на якісь значні заробітки немає). Він тепер працює цілими днями, вранці у вихідні раніше встає і закінчує недороблене – ну хіба це життя в нього? Вже його шкода, але йому самому нормально, надто амбітний. Я не знаю, як домовитися, хоч розлучайся і їдь назад. Або як упокоритися з таким життям?
Здавалося б, вирвалися з совка, але я не бачу тут плюси, живу і не розумію, що тут краще, ніж у нас. Нині ще криза. Ну, купимо ми житло, у 50-60 років виплатимо іпотеку і далі що? Пенсії хіба що “великі” тут лише з боку наших цін, а за фактом – неможливо нормально на неї прожити. На батьківщині можна було б у 50 вийти вже й стабільно їздити круїзами.
Єдиний плюс – ну ось моя дитина виросте одразу в Європі, одразу носій англійської мови, у неї буде купа можливостей. Та й то, на батьківщині ми йому забезпечили б за його бажання освіту в Європі 100 %. І житло б йому купили, він би одразу у 20 років міг би спокійно жити – не тужити. Мені зараз все активне життя на дні заради дитини прожити чи що?
Я спочатку не вважала нічого поганого залишитися на батьківщині. Мене все влаштовувало. А чоловіка – ні. Точніше все було добре до певних подій у нас… І все – “треба валити”. А я була 100% впевнена, що мій чоловік нам де завгодно “повну чашу” забезпечить. А в результаті – не розбите корито, але корито.
Ніби молодець – кар’єри стеля досягла, далі було нікуди. Але тут таких дуже багато, йому важко працювати, вимоги дуже високі, що не так – звільнять. І він розповідає про колег – там все ще більш просунуті та розумніші.
Я вперше за багато років бачу, що мій чоловік не найкращий, а відстаючий. А його влаштовує цей мінімум: якщо в нього будуть гроші на житло та їжу та дитину забезпечувати необхідним, він нікуди не повернеться. Мені здається, його і розлученням не залякати – просто одна поїду і все.
Як усе повернути?