“Мені напевно краще поїхати до себе додому в село!” – Заявила нам мати чоловіка

Мені комфортніше бути у своєму невеликому будинку на селі, а не займати у вас вдома місце. У вас колись дітки з’являться. Тому не варто мене просити, я їхатиму додому.

А потім Олена Вікторівна подивилася на свого сина та продовжила:

Та й мені важко жити у великому місті. Я потребую свіжого повітря, а тут у вас тільки вихлопи з машин. У мене там подруга є, я з нею спілкуватимуся. Тож не переживайте, нудно мені точно не буде. А ви до мене іноді навідуватиметеся!

Ми з чоловіком взагалі не хотіли, щоб свекруха їхала до себе додому до села. Вона зовсім не стара ще, але нам все одно страшно за неї. Вона щось жила скільки років у селі, до школи там же ходила, навіть працювала. А потім зіграла весілля та переїхала жити до міста. Як вона нам казала, їй жити в місті ніколи не подобалося. Весь цей галас, брудне повітря, машини — все це їй зовсім не приносило задоволення. Їй було навіть дико — адже після села переїхала до величезного міста.

Але з роками вона стала звикати до міського життя, тільки час від часу все ж їй хотілося назад у рідні краї. Згодом у неї народився син. Він ріс чудовим, активним хлопчиком. А через багато років він став моїм законним чоловіком. Ми з ним іноді все ж таки приїжджали до села, на вихідні тільки. Будинок свекрухи став дачею, але її любила тільки вона та мій чоловік.

Чоловік Олени Вікторівни не любив свіже повітря та сільську природу. Йому подобалося життя у місті. Він вважав за краще бути в місті і працювати, а в село до дружини майже не їздив. А ось син Олени Вікторівни дуже любив проводити час у селі. Він як і всі діти любив бути на свіжому повітрі, бігати, дуріти з друзями, ходити на річку. Але час швидко минав і хлопчик ріс. А згодом і змінювалися його захоплення. У великому місті розваг було більше і вони були цікавішими. Та й там він зустрів мене.

Мені ось подобалося проводити час із батьками чоловіка на свіжому повітрі. Ми часто сиділи в альтанці на подвір’ї і пили чай. І це був найкращий чай у моєму житті. Але після того, як цей світ покинув батько мого чоловіка, ми стали туди вкрай рідко їздити.

З того часу свекруха перебралася жити в квартиру в місті, але по ній було видно, що таке життя їй не до вподоби, воно завжди було сумним. Вона жила сама у квартирі. Хоч ми до неї і приїжджали, та все одно цього було мало. Іноді я цікавилася, чи не хоче свекруха переїхати жити до нас у квартиру. Говорила їй, мовляв, вам не нудно буде. Але ж вона казала, що їй і так нормально жити у своїй квартирі. Але я знала, що це не так. Ми пропонували їй фінансову допомогу, але вона її не приймала. Теж говорила, що в неї все є і вона нічого не потребує.

А одного сталося горе — у квартирі свекрухи сталася пожежа. Згоріла одна кімната, але запах гару перенісся на інші кімнати, і там стало неможливо жити. Сусіди допомогли — вчасно викликали пожежників і ті встигли погасити все. Таким чином мати чоловіка і почала жити у нас у квартирі.

Вона постійно переживала про те, що нам буде чимось заважати, але вона нам щось нічим і не заважала. Вона була цілодобово у своїй кімнаті, боялася виходити кудись. І все це тривало цілий місяць, а потім вона таки нам сказала, що хоче повернутися до себе назад у село жити. На наші прохання вона зовсім не звертала ніякої уваги, вона вирішила що з’їжджатиме — значить з’їжджатиме. Ну і ми з чоловіком вирішили, що її сенсу відмовляти більше немає.

І у вихідні ми їздимо до неї в гості, вона нас зустрічає радісно, ​​з чаєм та пиріжками. І нам із чоловіком радісно, ​​коли бачимо усмішку на обличчі його матері!