Історія про те, як я пішла влаштовуватись на роботу, а в результаті у мене з’явилася дитина! Доля зробила свою роботу!

Місто у нас невелике, тому й роботу нормальну в ньому знайти надто важко. Та й на всіх роботах зараз сильно скорочують персонал. Так сталося зі мною. Працювала я на текстильній фабриці, і обсяги роботи були величезні, причому попит на неї теж був величезний. Але все одно з початком епідемії почалися проблеми із ціною на сировину.

І звільнили мене навіть попри те, що я неодноразово була найкращим працівником місяця. Мабуть, хвилювалися, що я почну просити збільшення зарплати.

Та тільки ось часу, щоб страждати та переживати в мене не було. Потрібні були гроші на харчування та одяг. Взяла газету і почала дивитися всі оголошення. Тільки офіціанти та прибиральниці.

Ні, таке точно мені не підійде. Когось обслуговувати це не про мене.

І тут дзвонить мені моя подруга, з якою я давно не спілкувалася.

Привіт. Таке діло. Дивись, у нас звільнилося місце секретарки для завідувачки дитячого будинку. Чи не хочеш попрацювати у нас?

Хм … – замислилася я. – навіть і не знаю.

Я чомусь одразу почала переживати про те, чи зможу працювати з такими дітьми. Я надто все близько сприймаю. А тут ще й такі діти. Але з огляду на таку ситуацію у своєму становищі, я вирішила спробувати.

Та не хвилюйся ти. Зарплата навіть більша буде, ніж на фабриці отримувала. Тепло, тобі лише з документацією працювати доведеться.

Добре. Завтра у вас буду!

Я щось погодилася на таку пропозицію, але мені чомусь було надто тривожно на душі. Ішла я на роботу, а почуття було ніби сьогодні моє життя кардинально зміниться.

То все! Спокійно! Потрібно заспокоїтись. Це все нерви винні. І чому я так переживаю? Наче в перший клас іду… — заспокоювала я себе, йдучи коридором дитячого будинку.

Я йшла довгим коридором і ніяк не могла знайти кабінет начальниці.

Привіт. А чи не підкажеш, де кабінет директорки?

Прямо коридором і потім ліворуч поверніть! – відповіла мені дівчинка.

Ця дівчинка одразу запала мені в душу. У неї були такі величезні вродливі очі, що я дивилася на неї пару хвилин і не могла нікуди йти.

Потім я їй подякувала і пішла до директорки до кабінету.

Співбесіда була надто важкою, довгою і нудною. Мене розпитували буквально про все. Про сім’ю, з ким спілкуюся, які захоплення, який у мене спосіб життя і все в такому ключі. З одного боку, це якось надто, а з іншого боку — так старанно підбирати співробітника — це ключ до успіху.

Потім ми виходимо в коридор і там стояла та мила дівчинка.

Марійко, а чому ти ту стоїш? — спитала директорка.

А я ось маму свою чекала! – відповіла вона.

З сенсу маму?! — здивовано спитала директорка.

А ось її! – Дівчинка посміхнулася і показала на мене.

Я тоді була приємно вражена, у мене серце мало не вилетіло з грудей. І тоді я зрозуміла, що означало те почуття з ранку. Потім дівчинка побігла до кімнати.

Я стала секретаркою у дитячому будинку. Марійка по кілька разів на день приходила до мене, ми стали надто близькими за весь період. І одного дня я усвідомила, що більше без неї не зможу жити.

І що ти будеш робити? Звільнишся з роботи?

Ні. Чому це. Я буду її удочеряти!

Ти серйозно?

Абсолютно.

І незабаром я приступила до удочеріння Марійки. І так зараз маю доньку, вона ходить зі мною на роботу і щодня робить мене щасливою! Ось вам і доля!