П’ять років я готую улюблений салат моєї дочки і сподіваюся, що вона прийде до мене в гості

Я п’ять років думаю лише про одне: де моя дочка. Щодня я прокидаюся з цією думкою. На всі свята готую її улюблений салат та чекаю, що вона прийде у гості. Наводжу лад у її кімнаті, хоч і при цьому мені важко дихати через грудку в горлі.

Мій біль з роками не вщухає. Я втратила частину себе того дня, коли дочка пішла з дому.

Я пам’ятаю, як ми з нею на кухні снідали того злощасного ранку. Будували плани на день і сперечалися, що приготувати.

— Я зварю бульйон. Приїдемо з торгового центру і якраз зігріємось, — сказала я.

– Тільки бульйон? Так хочеться олів’є! – Занила дочка.

– Ні, він надто калорійний. Перед святами треба привести себе у форму.

— Мам, ти ж знаєш, що я не люблю супи. Ну хоч млинців із м’ясом напічки!

– Домовилися! — засміялася я.

Вона глянула на годинник, зрозуміла, що спізнюється на заняття, і поспішила збиратися. Вона була дуже відповідальною та зразковою студенткою.

– Буду ввечері. Ще в бібліотеку треба заскочити, – сказала донька на прощання.

Це були її останні слова. Увечері донька не повернулася додому. Мобільний був вимкнений.

Звичайно, в голові відразу з’явилися погані думки. Я не знала, що мені робити, і кому дзвонити. Я дивилася у вікно і чекала, що з’явиться її силует у світлі ліхтаря. Але ж ні…

Я вирішила зателефонувати колишньому хлопцю Лізи. Вони начебто розійшлися, але я сподівалася, що він ще спілкується з нею.

– Ліза у тебе? – Запитала я.

— А чому вона має бути в мене? Ми давно розійшлися.

— Вибач тоді за занепокоєння, просто вона досі не повернулася додому.

– І що? Вам настав час відпустити її. Вона вже доросла. А де вона, я гадки не маю. Не дзвоніть мені більше, будь ласка, адже я більше не маю жодного відношення до вашої Лізи.

Я зателефонувала всім, кого тільки можна було. Навіть морги, лікарні та відділення поліції. Не було жодних зачіпок. Я відчувала спустошення, адже я просто не знала, за що хапатися. До 5 ранку я тримала телефон у руках і чекала на диво. А як тільки настав ранок, я поспішила до поліцейської дільниці, де мені сонний черговий повідомив, що заяву приймуть лише через 48 годин після зникнення людини.

Я поїхала до інституту, де донька навчалася. Ніхто із однокурсників її не бачив. Навіть найкраща подруга не знала, куди могла подітися Ліза.

Лізу бачили востаннє, коли вона виходила з бібліотеки. Бібліотекарка її запам’ятала, бо донька пригостила її печивом. Жодних слідів поліція досі не виявила, тому немає інформації про те, що сталося з нашою дочкою. Наче в повітрі розчинилася.

За ці 5 років, де я тільки не була. Всі невідомі трупи дівчат оглянула, але моєї Лізи немає. Ні живий, ні мертвий. Навіть до якихось ворожок вже їздила, проте поки що немає жодних результатів. Усі пошуки марні.

Телефон доньки знайшли у парку за кілька місяців. Чому він там опинився, невідомо. Я не хочу вірити, що доньки більше немає. Мені завжди здається, що вона ось-ось зайде і поцілує мене.

Я сподіваюся, що вона жива, адже тіло не знайшли. Я намагаюся налаштовуватись на позитив, але все моє життя зациклене лише на Лізі. Ця ситуація вирвала з мене усі життєві сили. Я перетворилася на стару з зморшками і впалими очима. Мені здається, що коли Ліза повернеться, вона мене навіть не впізнає. Аби повернулася…

Досі я нічого не знаю про неї. Ці думки мене просто вбивають. Я не вірю, що дочка з доброї волі пішла з дому. Я готова їй пробачити все на світі, аби знову її побачити і почути її голос.