Я вирішила продати квартиру, не дивлячись на вмовляння вітчима і плач сестри

Я пішла з дому, коли мені було лише 17 років. І я мала на те всі підстави. Моя мати тоді одружилася повторно, коли мені було 8 років. вітчим мав сина Вову, мого ровесника. А потім мама ще й дочку йому народила – мою сестру.

Я почала спати в коморі. Мені там обладнали спальне місце. Ось так з коханої доньки я перетворилася на нелюбиму падчерку. Мати мене почала ненавидіти, як і мого батька. Якось я дозволила собі взяти печиво з вази, тож брат одразу про все доповів. Мене покарали. Сильно. Я запам’ятала надовго.

Так тобі і треба! – посміхався зведений брат. — Не було чого брати без дозволу.

Я була скривджена на всіх. Тож ні з ким не розмовляла. І таких епізодів було багато. Просто треба було розуміти, як я ставилася до матері та вітчима після всіх цих знущань.

Як тільки мені виповнилося 17 років, то братик став чіплятися до мене. І я розуміла, що скаржитися мені нема кому. Хто б за мене почав заступатися? Я забрала заначку вітчима, взяла документи і втекла до іншого міста.

Мені довелося довго поневірятися життям. Наразі мені тридцять. Я вийшла заміж і маю дитину. Своїм житлом я так і не придбала. Мешкаю на території чоловіка. Натомість автомобіль ми придбали. Працюю, нормально отримую.

З Вовою ми зустрілися випадково. Це сталося у торговому центрі. Від жаху аж волосся дибки стало на голові. Я взяла дочку на руки і пішла швидко до машини. Одне було на думці — хоч би він мене не впізнав. Я підійшла до автомобіля, посадила дочку в автокрісло, відчинила двері, тільки не встигла сісти. Хтось схопив мене за руку і обернув до себе обличчям. То був зведений братик.

Привіт, сестричка. Чого втекла? Чи не сумувала? — страшенно неприємним голосом промовив Вова.

Від нього вражало спиртним. Зубов не вистачало. Його посмішка була огидною.

Відійди від мене, а то я кричатиму, — заявила йому Зіна. — Колись я була беззахисною дівчинкою, а тепер точно дам тобі відсіч.

Твоя мати тебе вже багато років шукає. Тож поїхали додому.

Я сіла в машину і швидко рушила з місця. Не збиралася я з ним нікуди їхати. Серце шалено калатало. Я примчала додому, мене аж лупцювало. Чоловік зауважив, що мені погано. Тож я йому про все розповіла.

Розплакалася, розповіла дружину про своє життя. Він не знав про моє минуле. Я соромилась. Чоловік мене вислухав. І сказав, що соромитися має не я, а моя мати. Чоловік спитав у мене:

Я все зрозумів. Якщо те житло, в якому ти жила, належало батькові, тоді в ньому є і твоя частина. Певна річ, навіщо ти матері знадобилася. Давай поїдемо – якщо я правий, то ти можеш вимагати розміну квартири. Чи ти пошкодуєш маму?

Ані крапельки мені її не шкода.

Чоловік відпросився з роботи і ми поїхали до мого рідного міста. Чоловік не помилявся. Але мені належала не половина квартири, а вся. Так розпорядився батько. Я вирішила продати її, хоча мати мене благала цього не робити. І сестра молодша плакала, а вітчим погрожував. Я навіть дещо благородно вчинила — дала їм частину грошей із продажу. Я на свою частку купила цілу троячку в нашому місті. А ось моя колишня сім’я придбала лише одну.

Ти – безсовісна погань! — репетував вітчим. — Хоч би мати пожаліла, вона тебе виховувала, як ти так можеш? Адже ми – твої родичі!

А свого часу хто мене пошкодував? – посміхнулася я, задираючи спідницю і показуючи шрами від ременя. — Що посіяли, те й пожинайте. Арівідерчі!

Минуло кілька місяців і я купила ще одну квартиру поряд. Щоб дочки залишити. І мене не мучить сумління. Нехай живуть як хочуть. А щоб уникнути неприємних зустрічей, я тепер ходжу з газовим балончиком. Навряд чи хтось мене засудить.