— За безкоштовно я сидітиму з онуками не буду!
Інна Петрівна буквально насідала на доньку і вимагала, щоб та порадувала її онуками якнайшвидше. Ніна тільки до РАГСу зайшла, а та вже будує плани, скільки діточок у неї буде.
Коли ж у Ніни народилися дітки, Інна Петрівна стала дбайливою бабусею. Вона часто дзвонила дочці, розпитувала про малюків та цікавилася їх новими досягненнями. Та й стрічка її в соцмережі рясніла фотографіями онука та онуки.
Ось тільки з онуками бабуся не няньчилась. Вона приїжджала до дочки лише раз на рік. Переїхати у велике місто Інна Петрівна не хотіла та й страшно було все кидати. Тим більше, у такому віці ризиковано змінювати місце проживання, роботу та коло спілкування. Вона загрузла в домашньому господарстві і не хотіла прощатися зі своїми “дівчатками”.
Натомість коли донька з хлопцями приїжджала, Інна Петрівна завалювала їх подарунками та цілувала нескінченну кількість разів. Вона просто молоділа на очах, коли перебувала у їхній компанії. Не раз заїкалася про те, що хотіла б кинути цю безвилазну дірку та перебратися ближче, та щось не наважувалася. Інна Петрівна була цілком енергійною та активною жінкою, тому міське життя їй би сподобалося.
Ніна із Сергієм теж були б раді переїзду матері. Все-таки послуги няньки їм помітно били за сімейним бюджетом. Обидва батьки змушені були працювати, а за дітьми комусь треба стежити. Батьків у Сергія не було, тому їхні діти мали одну-єдину бабусю. І це далеко.
Після смерті чоловіка Інна Петрівна залишилася зовсім сама і серйозно задумалася про те, щоб переїхати до Москви. Все ж таки одній у сільській хатинці їй не впоратися. Та й нудно.
Молоде подружжя натішитися не могло приїзду родички. Вони були впевнені, що їй столичне життя сподобається. Та й у них руки нарешті розв’яжуться. Тим більше, що діти були вже цілком самостійні. Треба було їх тільки зі школи забирати і водити на гуртки. Пильну увагу і контроль бабусі їм уже не потрібні. Лише короткочасний супровід, який, здавалося подружжю, Інну Петрівну не нагрузить.
– Мамо, можеш не продавати будинок. Живи у нас, ми тобі окрему кімнату виділимо. У нас все налагоджено, простіше адаптуватиметься. Та й з хлопцями нам допомагатимеш, — запропонувала Ніна.
Що сказала Інна Петрівна? По-перше, вона вимагала місцеву прописку. Ну, щоб отримувати столичну пенсію і користуватися всіма пільгами на законних підставах. По-друге, сказала, що вона розраховує на оплату своїх послуг нянькою. Тобто сидіти з онуками вона безкоштовно не збирається. Вимагала цілком пристойну зарплату за нинішніми мірками.
– Ти, доню, не ображайся, але я звикла до самостійності. Я хочу жити на рівні, а на одну пенсію кінці з кінцями не зведу, відповіла Інна Петрівна.
Донька із зятем оторопіла. Вони розраховували, що Інна Петрівна стане класичною бабусею, яка за онуками доглядатиме й пироги пекти, а вона гроші зажадала! Що ж із нею трапилося? Була така добра, дбайлива… Тут раптом перетворилася на меркантильну мегеру! Все-таки сучасні бабусі вже не такі, як раніше.
А ви на чиєму боці? Чи мають діти платити матері зарплату за те, що вона сидить із онуками? Що скажете?