Мій син – це мій новорічний подарунок

Я просто дивилася на нього та слухала його подих. Він був моїм новорічним подарунком у прямому розумінні цього слова. Чому? А тому, що знайшов його мій чоловік 31 грудня. Він пішов у магазин по продукти, а повернувся з дитиною.

Я вперше тримала на руках такого малюка. Була трохи страшно, адже я не знала, як із ним поводитися.

Чоловік намагався знайти батьків цієї дитини, але не зміг. Хтось його залишив просто на сходовій клітці напередодні Нового року. Він обдзвонив усіх сусідів, та ніхто нікого не бачив. От і вирішив забрати його до нас, щоб хлопчик не замерз.

— Юрку, може, це твій? – Усміхнулася я.

– Ну прямо-таки! Що робитимемо? – відповів чоловік.

Поки ми думали, що робити далі, прийшли батьки привітати нас зі святом.

— А ви колись встигли малюка народити? – Застигла мама.

— Підкидиш, мамо. У коридорі Денис його знайшов.

— Ну то дзвоніть у поліцію, а то потім проблем не оберетеся!

— А може, ми його залишимо собі! – засміявся чоловік.

Ми справді морально готувалися до усиновлення, адже нещодавно довідалися, що дітей у нас не буде. І це був наш шанс отримати радість батьківства і почути в цій квартирі дитячий сміх. Щоправда, я дуже боялася, що не зможу полюбити чужу дитину, тож довго відмовлялася від поїздки до дитячого будинку.

І ось малюк “прийшов” до нас сам. Це не новорічне диво?

Чесно кажучи, клопітно було домогтися дозволу на усиновлення, адже на таких малюків черга виявляється. Але ми пройшли всі кола бюрократії і змогли забрати знайденого додому. Щоправда, свекруха працює в органах опіки, їй довелося потурбуватися. Без неї ми пролетіли б.

А невдовзі ми вдочерили ще дівчинку. І тепер у нашому домі лунають дитячі голоси. Так, часом буває важко, але це всі такі дрібниці. Коли я обіймаю і цілую своїх дітей, я розумію, що я найщасливіша і найбагатша у всьому світі.