— Мамо, ти мене не тримай, я мрію світ побачити. Я в нашому місті задихаюсь

– Іванівно! Ти додому біжи, там на тебе якась жінка чекає. Вона сказала, що її Катею звуть. Дочка, мабуть, твоя приїхала.

У Іванівни шалено забилося серце. Катя, Катенько… доню моя рідна… Катя ніколи не була звичайною дитиною. Вона не грала в ляльки та дочки-матері, як інші діти. Вона віддавала перевагу літакам, поїздам і автомобілям. Під час навчання у школі її улюблений предмет був – це географія.

— Дочка – точна копія свого тата, — сумно говорила Іванівна.

Ніхто не знав, звідки з’явився батько Каті. Він з’явився, пожив із молодою Іванівною якийсь час і зник. Тільки Катю після себе й залишив. Іванівна була впевнена, що світом ходить багато його покинутих діточок.

Коли Катя закінчила школу, то разом із геологами вирушила до експедиції. Її взяли туди кухаркою. Іванівна плакала і просила доньку не їхати, але та мати не послухалася і вчинила по-своєму. Тоді дочка сказала матері:

— Мамо, ти мене не тримай, я мрію світ побачити. Я в нашому місті задихаюся. Ти не переживай, я писатиму тобі.

Катя поїхала та зникла. Геологічна експедиція потім повернулася, але Каті з ними не було. Потім настали дев’яності і від Каті не було жодних звісток. Іванівна навіть у розшук подавала. Хіба ж таких, як вона шукатимуть? Іванівна стільки сліз пролила, її душу від болю розривало. Іванівна доньку свою бачила понад двадцять років тому.

Коли Іванівна підбігла, то біля свого двору побачила жінку з коляскою:

– Катя це ти? Що ж ти надумала мати провідати? Як же в тебе безсоромності совісті вистачило на стільки років провалля… — розплакалася Іванівна.

Вони зайшли до хати поговорити. Катька постаріла, адже їй уже було за сорок.

— Ти, мам, вибач, що я так довго не давалася взнаки. Мене життя так понесло. Весь час з геологами ходила, ось тільки зараз стала розсудливою через те, що роботи особливої ​​немає. Ти ж розумієш, що з лісів та полів не напишеш. Я по шість місяців мешкала в експедиції. Ось там і любов свою зустріла, отця Світланки, — дочка головою показала на коляску.

— Тепер ось народила, але ми виявились батькові не потрібні. Так, якщо чесно, то й мені донька не потрібна. Вона мене зв’язала, гірше за сталевий канат. Я думала її спочатку в дитячий будинок дати, але вчасно схаменулась. Тобі онучку привезла. Якщо ти її до себе не забереш, то я її в дитбудинок здам.

— Та як же ти до такого додуматися змогла? Рідну дитину в дитячий будинок здавати. Я її вирощу і без тебе. А ти чим займатимешся?

— Я тепер на кораблі кухаркою працюватиму. Щоб ви з донькою ні чого не потребували, я вам гроші надсилатиму.

Потім Катька поїхала. Знову в далечінь поніс її дух невгамовний, та ці гени прокляті. Спочатку Катька насправді матері гроші надіслала із різних міст, а потім перестала. Іванівна гроші не витрачала, а збирала. Була впевнена, що настане час і вони будуть доречними. Та й насправді не гроші її цікавили, а те, що жива її донька недолуга і що не забула вона про матір із донькою.

Після того, як Катька перестала надсилати гроші, знову почало серце материнське нити. Світлана виросла та перетворилася на гарну дівчину, а Іванівна стала зовсім стара. Вона на цьому світі лише через онучку і жила. Вона мріяла, що Світлана вивчитися, працюватиме піде, а там і помирати можна.

— Світланко, ти куди хочеш після школи вступити? — запитала Іванівна внучці. — У тебе з математикою все чудово, може, на економіста чи бухгалтера підеш навчатися?

— Бабулю, не про це я мрію, щоб штани в конторі протирати. Я мрію світ побачити! — відповіла з усмішкою внучка.

Защеміло у Іванівни в грудях, і вона схопилася за серце, знову ці непутні гени дають про себе знати.

— Бабу, я на провідника вчитися піду. Ти не ображайся – це моя мрія та покликання. Я в офісі задихнуся.

Після закінчення курсів провідників Світлана почала працювати провідником на залізниці. Коли з рейсу повертається, то відразу до бабусі з подарунками мчить, а Іванівна сидить чекає на Світлану, та свого чоловіка недолугого згадує. У нього і донька, і онука пішли. Завжди потрібно йти за своєю мрією, але ніколи не потрібно забувати про тих, хто вас любить!