Історія сильного чоловіка
У нашому житті часто зустрічаються матері-одиначки. Але є й чоловіки, які самі виховують дітей, чим і заслуговують на повагу. Саме про це сьогоднішня історія.
Молодий військовий прибув до гарнізону і потрапив під командування мого батька. З ним була його дружина. Неймовірна красуня. Вона влаштувалася на роботу в дитячий садок, але потім завагітніла. Вагітність протікала дуже складно, тож довелося забути про роботу.
У ті роки ще не було УЗД, тому подружжя не знало, що чекає на двійнят. Про здоров’я дітей їм тим більше нічого не було відомо. Покладалися лише на прогнози лікарів, які стежили за здоров’ям малечі. Така собі діагностика “на око”.
Глава сімейства мав мало часу на сім’ю, адже постійно відправляли на навчання і у відрядження. Він хотів досягти підвищення, тому й не відмовлявся від цього. Тим більше, до народження дітей він хотів багато досягти, щоб сім’я жила в достатку.
Якось він погодився поїхати в чергове відрядження, після якого йому мали дати посаду лейтенанта. Мій батько чомусь не хотів його відпускати. Наче відчував щось не гаразд, та тільки втримати не зміг — відповідальний військовослужбовець поїхав на завдання.
Дружина відпустила його зі спокійною душею. Жінки військових швидко звикають до такого способу життя і розуміють, що служба – це служба. За вагітну дружину він, звичайно, хвилювався, але намагався відкидати від себе безглузді думки. Ніхто навіть не знав, чим закінчиться ця подорож…
Дружині стало погано, як тільки чоловік поїхав. Викликали швидку, але до пологового будинку їхати не менше двох годин. Досвідчені лікарі по дорозі робили все, що могли, та врятувати породіллю не вдалося. Лише діти вижили. І те дивом.
Про цей випадок дізналася вся частина. На той час горе одного солдата вважалося загальним горем. Та й подібні історії нечасто зустрічалися. Загалом мій батько взяв над цією справою шефство і зобов’язався допомагати вдівцю з двома дітьми.
Інших родичів у них не було, тому на допомогу чекати було безглуздо. Однак усі кинулися надавати всебічну підтримку, щоб військовий не залишився один зі своїм лихом. Навіть маму знайшли годувальницю, щоб дітей на суміш не переводити. Викликалися на чергування помічники. Одні допомагали вдень, інші — вночі. Подане для дітей збирали всім містечком.
— На нього було страшно дивитись. Він втратив кохану жінку і залишився один із двома дітьми. Ми допомагали всім, чим могли, проте маму дітям ніхто замінити не міг. Я навіть боюся уявити, що він відчував тоді. Він буквально вбивався!
Якби не діти… Мені навіть страшно про це думати. Найжахливіше, що він у смерті дружини звинувачував себе. А я себе. Я відчував щось недобре, треба було його відмовити. Щоразу на могилі дружини він просив у неї прощення і обіцяв бути добрим батьком. А я обіцяв їй, що стежитиму за ним і відмовлятиму від всяких дурниць, — зі сльозами на очах сказав мій батько.
У цьому горі молодому батькові допомагали усі. Хтось грошима, хтось продуктами, хтось просто няньчився. Незважаючи на свій “декрет”, він не кидав службу. Коли виходив на чергування, допомагали дружини товаришів по службі. Але вільний час він завжди проводив із дітьми. Він став для них не лише батьком, а й замінив матір.
Коли його перевели до іншої частини, діти були вже школярами. Вони були дітьми з дорослим поглядом, тому відрізнялися від ровесників. Їхній батько тримався мужньо. Таких сильних духом особистостей ще треба пошукати.
Найбільше йому допомагала одна жінка. Значно старша за нього, але самотня. Через роки вони з нею побралися, незважаючи на різницю у віці.
Але все життя він продовжував себе звинувачувати. Але чи є його провина? Як думаєте: якби він не поїхав, чи вдалося б запобігти біді?