«Дорогого» гостя за п’ять днів ледве випровадили додому

Spread the love

Ми з чоловіком загалом дуже гостинні люди, і гостям завжди раді, тим більше, як кажуть, гість – це від Бога. Але того гостя, який був у нас одного разу, явно не Бог послав…

Чоловік має старшого брата, з яким вони не бачилися років п’ятнадцять. Живе в столиці, абсолютно не бідує, дуже зайнята людина, і ось, через стільки років, її здолали родинні почуття, і він захотів приїхати в нашу глибинку, і з братом побачитися, і відпочити від «суєти мегаполісу», як він сам висловився.

Ну, чоловік, зрозуміло, зрадів, підкупили ми продуктів, привезли з дачі вuно та нacтоянки, чоловік їх майстерно робить, а вживає тільки у свята, тому обсяги достатні.

І ось – гість! Микола приїхав із невеликою дорожньою сумкою та пакетом. Пакет він вручив мені:

— Подарунки, гостинці, як годиться!

Поцікавився у формі вимоги у чоловіка:

— Сашко, ти маєш вільний спортивний костюм? Я свій не брав, не до чужого їду, забезпечить!

Кожну свою фразу Микола закінчував гучним реготом, незалежно від того, скільки в ній було гумору. Спочатку я ввічливо посміхалася, марно намагаючись знайти цей гумор, потім просто намагалася пропускати повз вуха, але гостя це не бентежило, він, схоже, веселив сам себе.

Так, повертаючись до подарунків та гостинців. Заглянувши в пакет, я скривилася від запаху нафталіну – там лежало якесь покривало, яке побачило світло після ткацької фабрики років сорок тому. Біля покривала – шоколадка та пачка печива…

Одягнувшись у спортивний костюм чоловіка, Микола покрутився перед дзеркалом, знову чогось заржав і протрубив:

— Ну що, чим гостя дорогого пригощатимете! Пора б і відзначити зустріч, як належить.

Звичайно, я приготувала святковий обід, була, як то кажуть, у всеозброєнні, чоловік поліз у холодильник за напоями, і частування почалося. Щоправда, «частуватись», стосовно Миколи, було б набагато доречніше замінити словом «жерти». А робив він це з великим апетитом і невгамовною жадібністю, ніби прибув не з столиці, а звідкись із пустелі. Перехопивши мій погляд, коли тягнувся за черговим шматком, він анітрохи не зніяковів:

— Зголоднів з дороги!

І знову – іржання.

Настоянки чоловіка зменшувалися з такою швидкістю, що йому довелося знову і знову відкривати холодильник. А брат коментував, сьорбаючи чарку за чаркою:

— Нічого, нічого… Тільки ось посуд дрібнуватий, і градус невисокий!

Вгадайте, що потім? Звичайно – “ги-ги-ги”!

Чоловік, бачачи мою реакцію, намагався згладити кути, розпитати брата про життя-буття, але тому, за чавканням було ніколи розповідати про себе.

Нарешті, години за три, цей пекельний обід закінчився. Микола висловив бажання “кемарнути”. Адже людина втомилася ножем і виделкою працювати! Подумаєш, скільки не бачилися, чи встигнемо поговорити! «Устигнемо» – прозвучало в комплекті з «я не на один день приїхав!».

Почувши такі перспективи, я здригнулася. “Не на один день”, це на скільки? Мені півдня здалися вічністю! Запитала про це чоловіка, він непевно знизав плечима, але по ньому було видно, що уявляв собі зустріч із братом трохи інакше.

«Кемарнув» Микола понад дві години, після чого з кімнати, де він розташувався, почулися звуки життєдіяльності, а хвилин за п’ятнадцять з’явився і видає ці звуки:

— Солодко у вас спиться! У столиці завжди якийсь шум, а тут – краса!

Ще близько години Микола без пауз молов якусь нісенітницю перескакуючи з теми на тему, про те, які останні прем’єри подивився, про свою роботу, про глобальне потепління, яке торкнулося і столицю теж, про нові мости… всього й не згадаєш. Після всього цього вінегрету, я почула:

— А що в нас на вечерю, хазяйко? На сон прийдешній, так би мовити, щоб до ранку з голоду не вмерти?

І, звісно – «га-га-га». Що накрити на стіл у мене було, але я не думала, що знищивши стільки продуктів, Микола з таким азартом цікавитиметься вечірнім меню. Після такого обіду можна було до наступного ранку жити без проблем. Але – гість!

Вечеря нічим не відрізнялася від обіду, хіба що замість трьох годин пожирання Миколою всього тривало всього півтора.

Вибравшись з-за столу, гість замкнувся у ванній, і плескався там не знаю скільки часу. Я вже перемила весь посуд, сиділа з одним бажанням – дістатися ліжка, а Микола все приймав водні процедури…

Нарешті цей день закінчився. Засинаючи, я з жахом думала про завтрашнє спілкування з гостем.

… Після трьох днів рабства на кухні, я поставила чоловікові питання руба – або нехай з’ясовує, коли його дорогий братик вмотує, або, поки він не вибереться, вмотую до мами я.

І що б ви думали? Наш веселун виявився на диво чутливою і образливою натурою. Як тільки він зрозумів, що хоче дізнатися його брат, одразу змінився в обличчі і змінив тон:

— Виганяєш? Брата? Я до тебе відпустку спеціально взяв, побачитися, а ти ось так, так? Не хвилюйся, зараз замовлю квиток, і завтра ви мене не побачите у своєму… було непристойне слово на адресу нашого містечка.

Це було вже надто. Я не витримала, і втрутилася:

— А на вечірній поїзд ти випадково не встигаєш? А то вже холодильник лякається, коли ти повз проходиш!

— Ще й шматком хліба мені дорікаєте! Ну, знаєте!

– Ага, як же, шматком! Стільки буханців з шашликом уприкуску зжерти, куди в тебе все вміщається!

Чоловік намагався остудити градус розмови, але мене понесло, і все закінчилося тим, що Микола поїхав ночувати до готелю, щоб назавтра відбути у відомому напрямку.

Звичайно, я розумію почуття чоловіка, але й він з полегшенням зітхнув, коли, зайшовши ввечері на кухню, побачив, як і раніше – заварник, дві наші чашки, гірку печива та трохи сиру.

Микола поїхав не попрощавшись. Коли він вийде на зв’язок і чи вийде, не знаю ні я, ні чоловік. Сашкові, як і мені цей візит родича був страшенно неприємний, і бажання спілкуватися з ним ми пов’язували з фразою «не дай, Бог!»