— І чого вона з дітьми до цього старого будинку завітала? Що їй заманулося?

Василина побачила, як до покинутого сусідського будиночка під’їхала вантажівка. З кабіни вийшла жінка та двоє дітей.

Вантажники почали оперативно заносити речі, а жінка командувала “парадом”.
Василина цікаво спостерігала і ніяк не розуміла, чого вона з дітьми в занедбаний будинок завітала. Жити більше нема де, чи що? Адже будинок зовсім кволий, грубка розвалилася, дах прогнив. А на вулиці зима.

— Катю, неси кошик у хату. Там обід для вас! – крикнула жінка, і дівчинка 14 років побігла виконувати наказ матері.

***

– Хлопці, увага. У суботу все приходимо до школи о 10:00. Суботник у нас, – сказав директор.
Хлопці почали обурюватись і важко зітхати. Не дуже хотілося витрачати вихідний на прибирання шкільної території. Тільки нова Катя мовчала на задній парті, адже ще зовсім не адаптувалася. Вона вийшла з класу, щоб намочити ганчірку для дошки, а Льошка Панкратов сказав:

— А, може, ми краще за Катьку та її родину допоможемо?

— Олечку, замовкни! І так вихідний випадає, — крикнув хтось із задньої парти.

– Справді! Я за”. У них же будинок зовсім нікудишній, самі не впораються. Вони не місцеві, хто їм поможе? – Підхопила Віра.

— Ну, не знаю… — простягла класна керівниця.

– А що скаже клас? — спитав директор і пильно подивився на учнів.

Більшість учнів було “за”. Саме тому вирішили організувати суботник не біля школи, а Каті вдома. Усі знали у Солоніцина немає батька, а мама сама з усім не впорається. Директор навіть вирішив поговорити з директором радгоспу, щоб той якось сприяв допомозі зі свого боку.

***

У суботу у дворі Солоніцин було багато народу. Прибрали всю територію, вивезли мотлох від колишніх господарів, а за три дні перекрили дах. Також директор радгоспу пообіцяв Марії грубку впорядкувати. А жінка слухала його, дякувала сльозам на очах і не могла повірити, що люди їй просто так допомогли і нічого не чекають натомість.

— Поки печі немає, у нас ночуйте, — сказала новій сусідці Василина.

– Щире вам дякую! Знаєте, адже я виросла в селі, а потім у дитячий будинок потрапила. Після випуску заміж вийшла, дітей народила, але невдовзі помер мій чоловік. Житла свого не було. Ми збирали, та тільки не встигли здійснити мрію. Ось і купила після його смерті те, на що вистачило грошей, — пояснилася перед сусідкою Марія.

— Не засмучуйся, рідна. У нашому селі люди добрі, чим зможуть, допоможуть. Якщо що треба, звертайся, — усміхнулася Василина.

***

Через місяць після суботника директор школи запросив до себе в кабінет Анну Петрівну, вчительку Каті. Та дуже випереживалася, думала, щось серйозне.

— Чи є зауваження до моєї роботи? — спитала Ганна Петрівна.

– Ні. Я не з цього приводу покликав вас. Я просто щодо суботника хотів із вами говорити.

Директор із вчителькою обговорив усі деталі того дня та подякував за співпрацю, адже разом вони зробили велику справу. Вони обидва розуміли, що Льошка не просто так виявив ініціативу — закоханий він у Катьку, от і захотів якось допомогти.

***

— Маріє, тримай домашнє молочко, — постукала у двері Василина.

– Велике дякую. А я вам пиріг зі сливами спекла.

— О, як смачно пахне. Не шкодуєш, що до села переїхала?

– Ні краплі! Подобається мені у селі жити. Серце тут спокійне, та й люди добрі. У місті ніхто б не відгукнувся на мою біду.