Кожна дитина приходить саме тоді, коли потрібно, і саме такою, якою потрібна саме вам

Якщо у вас хлопчики, то вам потрібні ті уроки і ті нагороди життя, які дають сини. Якщо дівчатка – це ті, які дають дочки.

Хлопчик чи дівчинка, забіяка чи тихоня – це саме те, що вам потрібно саме зараз.

Приймайте уроки своїх дітей із любов’ю та вдячністю!

У кожної дитини своє призначення та своя місія!

Знаменитий педагог та вчений Шалва Амонашвілі, автор цілого напряму у науці – гуманної педагогіки, професор Московського міського педагогічного університету провів у Владивостоці авторський семінар для вчителів.

У залі МДУ ім. Невельського йшлося не про «навчально-виховний процес», а про речі набагато важливіші. Амонашвілі порушував питання так:  хто є дитина? І хто ми, дорослі? Чи є у нас філософія погляду на дитину? Як нам жити та спілкуватися з ним? Яким є призначення вчителя?

До речі, він навіть провів урок, темою якого стали таємниці слов’янської абетки.

«Матеріалістичний погляд на освіту принижує дитину та самого вчителя», – переконаний Амонашвілі. Чому? – Про це і відбулася наша розмова після уроку.

– То чому, Шалво Олександровичу? Дивно це чути з вуст представника точних наук.

– Тому що треба мати розширену свідомість, сприймати і світ, і космос, і нашу долю, і техніку широким духовним поглядом. А матеріалістична свідомість не дає такого погляду.

З лекції Амонашвілі:

«Ми не знаємо, напевно, чи існує вищий світ реально, але можемо прийняти це як припущення. Можете називати його як вам ближче – світ Бога, абсолюту чи вищого розуму.

Друге припущення: душа людини – є якась вічна, неруйнівна субстанція, вона спрямована до вічного вдосконалення, інших завдань у неї немає, і тільки ми можемо або вдосконалювати, або зруйнувати свою душу. І третє припущення: наше земне життя – лише короткий відрізок шляху душі, всі ми – мандрівники у Всесвіті.

Так, жодне з цих припущень не доведене, у це лише можна вірити. Але саме ці ідеї є основою релігій, світової класичної літератури. І основу гуманної педагогіки. І якщо всі ці припущення просто прийняти як основу, тоді з’являється філософський погляд на дитину.

Хто ж він, дитина? Ні, він не випадковість і не забаганка батьків, а явище нашого життя. Діти приходять у цей світ зі своєю місією, призначенням, кожна людина трохи змінює вигляд світу. Як зраджували його Христос, Пушкін чи Ейнштейн. Хтось скаже: звісно, ​​адже це були генії. Але й «маленька людина» Арини Родіонівни мала свою місію.

Люди народжуються один для одного, ми допомагаємо один одному підніматися.

І ось якщо вчитель ставитиметься до дитини з такої позиції, то навряд чи в класі пролунає окрик, роздратування, злість: «Зараз усі замовкли! Швидко відкрили зошити! А ти завтра без матері не приходь! Тому що завдання педагога – не параграф дати, і навіть не просто знання – це не так уже й складно, а допомогти дитині знайти своє призначення, свій шлях. Яким способом, інструментом? А ось тут і починається творчість вчителя».

– Шалво Олександровичу, ви стверджуєте, що кожна людина має своє призначення. Вибачте, але яке воно у вбивць та терористів?

– Якщо виходити з тих філософських поглядів, на які я спираюся, людина в цей світ не приходить із поганими намірами, у ньому – образ бога або, якщо хочете, космосу, адже як би там не було, ми залежимо від багатьох космічних явищ. Але щось може спотворити шлях людини: хтось не допоміг, не вчасно виявився поруч, не сказав головних слів. І з’являється спотворення життєвого призначення. Але думаєте, поганій людині такою хочеться бути? Багато хто хотів би спокутувати свою провину. А хтось витрачає мільйони на благодійність – щоб купити індульгенцію…

– На семінарі ви показали урок: спілкування педагога з дітьми… А батькам із дітьми теж порадите спілкуватися з позиції, що твоя дитина прийшла у цей світ не з порожніми руками, а з місією?

– У мене є свій погляд на виховання у сім’ї, і я теж батько, дідусь. Колись нас виховували, потім ми виховували дітей шляхом спроб та помилок… Скажу головне: якщо батьки хочуть покращити виховну систему в сім’ї, насамперед вони повинні відмовитися від будь-якого покарання дитини. Від будь-якого покарання!

Ви запитаєте: а якщо дитина шкодить, щось погане робить, як бути? Є різні підходи, але всі вони вимагають багато зусиль з боку батьків. Якщо у вас є дитина, то будьте ласкаві – віддавайте час дитині! Виховуйте його не абияк, а постійно. Тому що якщо абияк – тоді не обійтися без покарань, адже у вас немає часу, щоб вгамувати його, тому треба відшльопати гарненько, накричати, заборонити, відібрати, посварити. Але якщо я віддаю більшу частину душі вихованню дитини – такі прийоми навряд чи знадобляться.

Це не означає, що я не вимагатиму від дітей чогось, просто розмова стане іншою. Зробила дитина щось погане, я ставлю перед нею умову: давай, щоби цього в нашому житті не було. І вмовляю.

Але як тільки він починає розуміти і робити хороше – я сто разів заохочуватиму, щоб він зміцнився в цьому прагненні. Або навіть спробує зробити хороше – я перебільшуватиму, хвалитиму, захоплюватимуся: бачиш, синку, ти чоловіком стаєш! І так завжди. Хваліть дітей! Ми повинні піднести дитину в її очах.

– Все одно дитина не виростає без “фокусів”…

– Звичайно, в тому числі, тому що в ньому є “пристрасть до дорослішання” – дуже потужне природне почуття, заради якого він піде на все. І ось раптом син починає курити – він так розуміє дорослішання, а тим більше якщо ще тато курить. Як вчинити? Заборонити, накричати? Але він крастиме цигарки, гроші… Адже він дорослішає, усі курять, і він має курити.

Важливо, щоб дитина дорослішала у спілкуванні з дорослими, а якщо сваритися, конфліктувати, виникає глухота, що й буває в багатьох сім’ях: крики, батько ганяється за сином… Виходить, тато не годиться для дорослішання та спілкування, не приймає сина, і тоді підліток знаходить компанію, де її приймають.

Краще нехай батько виховує сина як брата, скаже йому: «Сину мій, ти вже дорослішаєш… Бачиш, ось моя остання сигарета, і ти більше не побачиш, як я курю». Якщо тато це зробить, він любить дитину, якщо не зробить – він любить себе.

Якщо дитина робить щось погане – не карати треба, а плакати! Зі сльозами на очах говорити, наскільки вони страждають – тато чи мама. Сльози матері – тисячоразово потужніший засіб, ніж руки матері, коли вона побиває свою дитину. Б’є, нібито, щоб закликати на краще, від кохання, бачите, б’є… Але таке кохання дитина не прийме ніколи! Насильство не виховує дитину, а зупиняє її розвиток. Відбирає духовну опору. А потім ми, батьки, і самі жахнемося.

– А як читати вмовити?

– Чи читає тато вдома? Дитина повинна бачити людей, що читають навколо себе, які люблять і бережуть книгу. І як тільки у батька видається пара хвилин – він не пиво п’є, не дивиться телевізор, а бере мудру книгу, сідає і читає. І мама також читає.

А чи погано буде, якщо перед сном мама, тато, бабуся чи дідусь підсядуть до дитини, навіть дорослої, і прочитають якісь сторінки: синку, послухай, будь ласка! Щось із Біблії, чи казки, оповідання, і нехай він засне, а ви продовжуйте читати – ще 10-15 хвилин…

Дитина вбирає це. Якщо у вас у родині читаюче середовище та люди, що читають – неможливо, щоб дитина не полюбила читати. Але бачите, все це важкий для батьків шлях. Не дарма ми говоримо: діти – наша радість, наші сльози…