Весь свій час Оля присвячувала дітям та чоловікові, але після розмови зі свекрухою до неї дійшло
Олі не хотілося повертатися додому. Знову бачити незадоволене обличчя чоловіка, чути його закиди, що все не так…
Яка вона дружина, господиня та мама. Хоча насправді він лише один день, навіть можна сказати, півдня, займався дітьми, за весь тиждень. І цей день був випробуванням для Олі. Так було щоп’ятниці. Вона до півночі, щочетверга готувала все наступного ранку.
Одяг від шкарпеток до шапочки та шарфика. Все було ідеально поділено для меншого та старшого синів. Кожен рюкзак стояв окремо, щоб було зрозуміло де чий. Обід для всіх трьох синів та чоловіка. Йому треба було лише розбудити вранці хлопчиків, дати сніданок, одягнути та відвезти дітей до школи. Але Гнат завжди бурчав. Він жодної п’ятниці не обходився без того, щоб подзвонити дружині, і не дорікнути їй, яка вона погана мати, що вона не виховує дітей і як йому важко зібрати їх вранці.
Як вона все незграбно підготувала… Суть у тому, що решту днів Оля робила все сама. А щоп’ятниці її робочий день розпочинався з 6 ранку. Тому це був єдиний день, коли її чоловік мав зібрати та відвезти дітей. Сьогодні було так само. Оля їхала і відчувала, як їй гірко. Невже вона справді така погана. Адже це лише один день. І вона все завжди готує, щоб її Гнатові було легше…
Хіба йому так важко оцінити її старання. Окрім того, вона щодня працює. Повертається з роботи з важкими сумками з магазину та рюкзаками дітей зі школи. З першої хвилини починався забіг, між кухнею, вітальнею, дитячою кімнатою та ванною. Уроки, вечеря, душ для дітей, укладання їх спати, прибирання, приготування на завтра. Вже близько 12-ї ночі, Оля бралася за незакінчену роботу. А все ж таки треба зробити до ранку.
Весь цей час Гнат спокійно відпочивав на дивані, даючи час від часу накази: чи то десерт йому зробити, чи то води, чи там ще щось подати… Потім він спокійно вимикав телевізор, позіхаючи і промовляв фразу: — Як же я сьогодні втомився! — і спокійно йшов спати.
Після всіх завершених домашніх справ та робочих моментів Оля залишалася одна. Вона любила малювати. Але ніхто із її сім’ї про це не знав. Вона б і не наважилася зізнатися у цьому чоловікові. Адже Гнат обов’язково сказав би, що це марна трата часу і марна трата грошей на матеріали. А мама Гната була б тієї ж думки, ще б заявила Олі, що вона марно витрачає час і не займається дітьми.
Тому Оля малювала нишком, щоб ніхто не бачив. Але час, коли вона малювала, перетворювався на неї, наче на інший вимір, де Олі добре і спокійно. Де не дорікають, а люблять просто за те, що ти є. Про її хобі знала подруга, і часто намагалася пояснити, що це ненормально ховатися з тим, що ти так любиш людей, які тобі близькі. Навпаки, вони мають у всьому підтримувати.
Часто вона чула від подруги фразу: — Я давно вже пішла б. З дітьми. Я не змогла б жити, як ти! — Але ж це моя сім’я. Я люблю його та дітей… — Це не кохання! – Завжди відповідала подруга, хитаючи головою. Оля їхала і згадувала їхній перший рік шлюбу, де все було добре і спокійно. Коли її Гнат був добрим і дбайливим. Їхала і плакала… Повернувшись додому, Оля тихенько зняла верхній одяг та взуття.
Але раптом вона зрозуміла, що вдома є ще хтось. Відчинивши двері на кухню, вона побачила чоловіка та його батьків. Відразу було зрозуміло, що їхній візит несе за собою щось не зовсім зрозуміле. Зазвичай вони завжди попереджали, що приїдуть.
— Олю, сідай. Нам треба серйозно поговорити, – сказала мати чоловіка. -Може я чайник поставлю спочатку, і дітей хоч обійму?!
-Почекає твій чай і діти, – тон свекрухи явно не віщував нічого доброго.
– Щось трапилося?! – Невпевнено запитала Оля.
— Це ми хочемо запитати тебе, що трапилося?! Чому ти не можеш організувати свій час так, щоб нормально займатися дітьми, і не ганяти чоловіка? Так, як це має робити кожна мати.
– Ви серйозно?! А що не так? Я віддаю їм увесь свій час дому та дітям. Для Гната залишається лише п’ятниця. Це смішно. Він батько, як і я мати.
— Не смій так казати. Гнат – голова сім’ї. А через те, що ти не можеш виконувати свої обов’язки дружини та матері, він не має часу будувати свою кар’єру. Щоб забезпечувати, завдяки цьому, вас же.
-Але я теж працюю, – спробувала заперечити Оля, але відразу зупинилася. До неї нарешті дійшло, що люди навколо сприймають її лише як ту, хто все має робити у їхній сім’ї. Елементарного розуміння розподілу батьківських обов’язків вони не мали?! Їй стало гірко. Оля встала.
– Ти куди?! Ми не завершили розмови.
— Нам нема про що більше говорити.
— Як ти розмовляєш із моєю мамою?! – Нарешті, вставив своє слово “чоловік”.
– Ніяк! З цього дня ми розмовлятимемо якнайрідше і менше. Вона забрала дітей. І поїхала в село до своєї мами.
– Мамочко, це ненадовго. Знімемо квартиру і переїдемо.
— Залишайся, дочко, скільки тобі хочеться. Я допоможу з хлопчиками.
Перший період був дуже важким, сповненим сліз і роздумів про минуле. Але час лікує… Одного ранку, коли все ще спали, Оля вийшла на веранду і застигла від краси навколо… Осінь рясніла яскравими фарбами і молодій жінці захотілося сфотографувати цю мить. Вона дістала мольберт та фарби. Знайшла зручне місце, і розпочала нову сторінку у своєму житті. Де вона вільна та сильна.