Забрала маму похилого віку до себе в квартиру, доглядати. Тепер шкодую, а назад її вже не поверну (до її будинку). І перед людьми соромно

Spread the love

Забрала маму похилого віку 80-ти років до себе додому, до квартири. До цього вона жила в області у своєму будинку. Жила вже погано, не справлялася з побутом. Не могла себе повноцінно обслужити, до магазину сходити, якусь їжу приготувати. Одягалася, купалася також важко.

Тому було прийнято рішення її забрати і вже якось доживати разом.

Спочатку все було начебто як непогано. Мама обживалась у квартирі, придивлялася. З кімнати намагалася часто не виходити. Тільки у туалет, на кухню, у ванну кімнату. У кімнаті є телевізор, велике вікно з видом на дитячий майданчик, ліжко, шафа. Загалом, більш-менш має бути зручно.

Готувала мамі правильну їжу. Супи, запіканки, варене м’ясо, риба. Купувала фрукти. Намагалася зробити так, щоб їй було комфортно.

Але через місяць мамі перестало подобається таке життя. Вона почала частіше виходити з кімнати і лаятись зі мною.

То я не так прибрала в кімнаті, не так приготувала, не так поклала речі, не так випрала. Загалом все я робила не так. Потім мама почала звинувачувати мене, що я її забрала з дому і що краще вона там старість доживала, ніж у цьому мурашнику (так вона багатоповерхові будинки величає).

Я просто намагаюся мовчати і не відповідати на випади мами. Ледве стримуюсь. П’ю заспокійливі та шкодую, що забрала її з дому. І повернути не вийде назад, не річ. Взяв – поклав. Та й перед людьми соромно, що вони скажуть.

Ось така ситуація життєва. Що вже самій нічого не хочеться. Але, житимемо, боротимемося…