Мама з татом поділили квартиру та залишили мене без житла. Тепер дивуються, що я з ними не хочу спілкуватися

Spread the love

Відносини у батьків завжди були “високої темпаратури”. Скандали, викидання речей із вікон, сценки з гриманням дверей то одної, то іншого. Психіку вони мені розхитали ще в дитинстві.  Просто такі у них характери.

Жили ми у двохкімнатній квартирі, тому під час чергового витка “щасливого сімейного життя” я просто зачинялася у своїй кімнаті. Спочатку плакала, боялася і переживала, а ставши дорослішою просто чекала, коли їм набридне і вони вгамуються. Багато дітей боялися, що їхні батьки розлучаться, а я про це мріяла. Мені здавалося, що тоді в моєму житті настане спокій.

Але поскандаливщи пару днів, батьки мирилися і далі життя продовжувало йти своєю чергою до нового нападу в одного з них. Спокійні періоди могли тривати місяцями, а спровокувати конфлікт могло що завгодно.

Я мріяла, що в мене знайдеться якийсь родич, котрий забере мене з цього дурдому. Але сподіватися не було на кого – бабусь і дідусів уже не було, а іншої рідні я не знала. Десь у тата жила старша сестра, але я її ніколи не бачила. Отже варіантів з’їхати від батьків у мене було небагато.

З віком кількість скандалів знижувалась, за весь мій одинадцятий клас вони посварилися лише один раз. Це дало мені надію, що вони видихнулися. Тому я ризикнула і вступила до університету, хоча спочатку планувала влаштовуватися на роботу та винаймати собі житло.

Вчитись я пішла на лікаря. Вчитися довго, складно, але це моя дитяча мрія, до якої я йшла все свідоме життя. У нашому місті є мед, але гуртожитку там мені не надали, адже я місцева. Жила я вдома.

Хто навчався у меді, той розуміє, що поєднувати навчання ще хоч із чимось, це дуже складно. Мої мрії про підробіток та окреме житло зникли вже після першої сесії. Але три роки минуло майже мирно, а якщо порівнювати з моїм дитинством, то цілком спокійно.

Ось я вже на четвертому курсі, коли одного чудового вечора батьки абсолютно спокійно заявляють, що жити разом більше не можуть, тому розлучаються. А оскільки квартира їхня спільна, то вони її продають, щоб кожен міг розпочати нове життя, хай і з іпотекою. Кожен із них, мене в їхній схемі не було.

На моє запитання, що тепер робити мені, студентці, яка не може працювати повноцінно, було сказано, що я доросла дівчинка, яка має вирішувати свої проблеми самостійно.

– Ми стільки років жили разом тільки заради тебе, май совість! – сказала мені мама, гнівно блискаючи очима.

Ось воно як, виявляється. Заради мене вони мешкали разом. А я їх про це просила? Велика жертва, що й казати. А тепер, коли мені потрібно, щоб мене просто не чіпали і дали нормально доучитися, мені дають стусан під зад з настановами, що дорослі дівчатка повинні вирішувати свої проблеми самі.

Я вже півроку не спілкуюсь ні з батьком, ні з матір’ю. Знаю, що квартиру вони продали, гроші поділили. А що далі там відбувається, мене не цікавить. Свою проблему я вирішила, дякую моїм друзям, які мене прихистили і не дали збожеволіти від гори проблем, що навалилися.

Розмовляти з батьками мені нема про що, вони зіпсували мені все життя. Чому вони дивуються, що я не хочу з ними спілкуватися, це очевидно.