Онук не зміг поступити на державне навчання, батьки відмовляються допомогти з платним. Кажуть, щоб йшов в армію. Але ж це єдиний онук

– Так, не вийшло! Нікуди поступити не вийшло, – вкотре говорила Марія Андріївна, згадуючи про свого онука, бо балів не вистачило. І на роботу не влаштуватися. І як же тут влаштуєшся, якщо йому лише сімнадцять! Хіба кур’єром. І навіщо невістка з сином так з Матвієм чинять, не розумію!

— Зовсім вчитися не хоче наш Матвій, — регулярно скаржилася Марії Андріївні невістка, — останні два роки так розлінився, що навіть до репетитора не може дійти. А знань зовсім немає. І не думає про майбутнє, як чинитиме і житиме.

— Так, не вигадуй! Нормальний хлопчик, — роздратовано відповіла Марія Андріївна на скарги невістки Надії, — просто він у діда пішов. А той не дуже книжки любив, не хотів навчатись. Поступить Матвій – туди всіх беруть. Зараз багато хто так робить.

Невістка сильно ображалася на свекруху за такі слова і скільки не думала, але не могла зрозуміти, чому її син так не схожий на чоловіка – відповідальну і працьовиту людину. Він завжди багато працював, зробив кар’єру, був успішним керівником. Щоправда, й удома його майже не було.

— І самі вони винні — невістка з сином увесь день працювали, — продовжувала Марія Андріївна, — а онук залишався зі мною. Я його і зі школи забирала, і годувала. А в науках я не дуже сильна, тож уроками з ним не дуже могла займатися.

Живе пенсіонерка зовсім поряд із родиною сина у двокімнатній квартирі. Раніше жила в Дніпровському районі, але потім син та невістка допомогли їй переїхати до центру столиці, щоб вона могла доглядати онука. Окрім цього, Надія з чоловіком допомагають Марії Андріївні матеріально. Допомагають оплачувати квартиру, дають гроші на продукти, одяг і навіть купують путівки до санаторію.

— Так, вона дбала про Матвія, — згадує зітхаючи Надія, — але настільки йому потурала, що зовсім розпестила. Не лаяла його за пропуски уроків та репетиторів. Ось і вийшло, що він зовсім розлінився і математику запустив. У результаті зміг здати її із найменшою кількістю балів. А як же з такими балами чинити? На бюджет вже точно не вийде.

— І гроші є, — продовжує скаржитися на невістку з сином Марія Андріївна, — на платне точно вистачить, але не хочуть! Відмовилися давати гроші на навчання. Що це за батьки такі! Я знаю, що деякі готові кілька кредитів взяти, аби дитину вчитися відправити. А вони не хочуть допомагати дитині.

— Ну, чому ж, ми зробили все, що він залежало, — говорив син Марії Андріївні.

— Матвій міг би добре підготуватися до вступу, але він захотів навчатися, прогулював уроки, займався у навчальний час своїми справами, тож винен у всьому сам. І навіть якщо ми відправимо його на платне, толку в цьому не буде – нормального фахівця з такого ледаря не вийде. Тож нехай краще попрацює, раз не хотів ходити на уроки. І хоч він і єдиний наш син, але допомагати зараз ми йому не будемо.

— Виходить, що вони працювали, скинули на мене дитину, — продовжувала, мало не плачучи, пенсіонерка, — я її виховувала, як могла, а виявилася найбільша винна! І Матвію що робити тепер? Куди дитина піде?

— Може, хай попрацює, — несміливо вставила сусідка Марії Андріївни.

– Да ти що! Прямо, як моя невістка із сином. Кажуть, що у листопаді йому буде вже вісімнадцять, тож він зможе і квартиру знайти собі, і роботу. А найстрашніше, адже до армії дитину можуть забрати. А син тільки й радий. Навіть сміється, що армія йому лише користь принесе.

— Напевно, вони мають рацію, — зауважила сусідка, — в армії подумає, ти йому допомагати потроху зможеш…

— Так, і я так думала,— перебила Марія Андріївна,— але мене вже попередили невістка з сином, що якщо я даватиму гроші Матвієві, вони перестануть допомагати мені. А моя пенсія, сама розумієш, не дуже велика. Квартиру оплачувати не зможу. Або назад повертатися до себе, їхати з центру. А поїде Матвій зі мною – і не знаю.

— Ти маєш рацію, дуже жорстоко з твоїм онуком поводяться, — погодилася з Марією Андріївною сусідка, — не можна так. З рідними дітьми так не роблять.

Але чи не можна використовувати такі методи виховання? Особливо коли батьки винні самі? Чи краще хоча б пізно, ніж зовсім ніколи?