“До 18-ти років ви забирали всі мої гроші – вистачить з мене” – сказав хлопець батькам
– Дімка перестав мені віддавати свою пенсію! – бідкається моя знайома Марія. – Вчора одержав у черговий раз і всю собі залишив. Сказав, що це його гроші, а у нас на них немає прав. Мовляв, до повноліття він нам все віддавав, а тепер йому це набридло. Це як так взагалі? Виховали ось такого… І що робити тепер?
Марії сорок років, а її синові Дімі нещодавно виповнилося вісімнадцять. Він старший із трьох дітей. Коли хлопчику стукнуло три, він отримав групу інвалідності. Все життя Діми Марія намагалася його реабілітувати, водила до лікарів – логопедів та дефектологів. І в неї все вийшло.
Діма успішно закінчив дев’ять класів школи, хоча всі казали, що це йому не під силу, а потім пішов до коледжу, щоб навчитися на кухаря.
Батьки для нього зробили все, що було в їх силах. Син зможе працювати і вести самостійне життя. Може, не досягне особливих висот, бо третя група інвалідності нікуди не поділася, але все ж таки це краще, ніж нічого.
Сім’я завжди жила скромно. Марія займалася вихованням дітей і не працювала. Окрім очевидних проблем із Дімою, є ще й інші діти: молодший син лише торік до школи пішов. Вдома є чим зайнятися.
І Марія, і її чоловік завжди дуже розраховували на Димину пенсію з інвалідності і ту допомогу, що жінка отримувала після догляду за сином-інвалідом. Раніше все це витрачалося на реабілітацію, ще доповідати доводилося. Але десь із сьомого класу Діма ходити до фахівців перестав, а отже, пенсію пустили на інші сімейні потреби.
І ось Діма виріс, пенсія почала приходити на його особисту банківську картку. І хлопець не хоче більше віддавати ці гроші сім’ї.
– Він не тільки не захотів віддавати отримане, а ще й дорікнув нам, що ми щось забирали! – сумує Марія. – Я йому намагаюся пояснити, мовляв, ми тебе годуємо та одягаємо, про яку взагалі самостійність може йтися? Нема такого поняття «твої гроші»! Ти нічого поки що не заробив!
Діма ж заявляє у відповідь, що зовсім немає потреби його годувати, його в коледжі годують безкоштовно. Що одяг купили із тих коштів, які держава виділила на догляд за ним. А за житло сім’я має субсидію, якої вистачає на оплату комунальних послуг.
– Я з ним намагаюся діалог вибудувати, а він тільки гірше сперечається, – мучиться Марія. – І що мені робити? Вигнати, якщо все в нього так чудово? І нехай спробує жити на свої копійки, котрі за третю групу отримує! Але як же я можу так вчинити? Йому ж йти нікуди…
Чи зобов’язаний хлопець вкладатись у сімейний бюджет, доки живе з батьками? Тим більше що він дорослий.
Чи батьки надто вимогливі, а він їм нічого не винен?
Дуже складне питання.