Він стояв на мості і дивився у воду. Він ніколи не матиме дітей, а мабуть і сім’ї. Однак через кілька секунд все різко змінилося

Spread the love

Він брів нічним містом, сильно хитаючись, після прийняття доброї порції оковитої. Куди забрів? Його це не цікавило. Місто рідне і ноги самі до будинку приведуть. Він був зайнятий найважливішою справою – філософствував, вголос.

— Чому у мене таке життя? Двадцять сім – у друзів діти до школи пішли, а від мене всі дівчата за місяць ідуть – це в кращому разі. Грубий? Та не грубий я… Хоча брутальний. Таким чоловік і має бути, — Михайло посміхнувся. – Єдине, що мені у житті вдалося – це бізнес. До мільйонера мені, звісно, ​​далеко, але на гарне життя вистачає.

Раптом зупинився, схопився за голову, з очей полилися сльози.

— Стільки грошей віддав цьому лікареві, а в результаті: «Нічим допомогти не можу. Ось вам адреса одногосвітила у цьому питанні. Але, гадаю, і він не допоможе». А ось я візьму і завтра, а поїду до цього світила.

Підійшов до мосту. Подивився, на темну гладь річки:

— Втопитися, чи що? Глибока річка – всі кінцю у воду, — подивився ще раз на річку. – Ні, топитися не буду. Холодно. Так, і Сократ не годований. Піду додому.

Він рушив мостом, і тут побачив на середині мосту жінку, дуже молоду. На грудях рюкзак з маленькою дитиною. Та стояла і дивилася на воду. І раптом полізла на перила моста. Встала на верхню поперечину, розставила руки і… Михайло кинувся до неї. Встиг схопити за талію, притиснув до себе, і вони разом упали на землю. Заплакала дитина.

— Ти що, ненормальнаа? – Закричав Михайло, миттєво протверезівши.

– Що тобі треба? Навіщо лізеш, куди не питають? – І заревіла.

— Так, мені чомусь здалося, що тобі рано вмирати, — кивнув на дитину, що плакала. – А йому тим паче. Все вставай і вали додому до чоловіка чи до мами! Хто там у тебе?

— Не маю ні дому, ні чоловіка, ні мами. Нікого в мене нема!

— Ось ще нав’язалася на мою голову, — поставив її на ноги разом із дитиною. – Ходімо.

– Нікуди я з тобою не піду. Раптом ти маніяк!

– Топитися – це будь-коли, будь ласка! А з маніяком це страшно? – смикнув за руку. — Ходімо!

Вони йшли нічним містом під плач дитини. Нарешті Михайло не витримав:

— Чому він у тебе весь час реве?

— Їсти хоче? – Жінка притиснула дитину до грудей.

— То дай йому молока.

— Не маю ні молока, ні грошей.

— І мізків теж, — чоловік озирнувся. – Он магазин продуктовий, нічний. Пішли, купимо молока.

Касир та охоронець підозріло оглянули нічних покупців. Але Михайло рішуче взяв кошик і махнув головою супутниці:

— Ходімо, — повернувся до касира. – Де у вас молоко?

— Там, — вказала пальцем.

Підійшли до вітрини.

– Бери, яке треба! – наказав Михайло.

– Це, – взяла один пакетик.

– Бери більше. Скільки треба – стільки й бери! – Почекав, поки та складе пакети в кошик. – Що ще потрібно?

– Памперси.

– Памперси – це що?

– Он лежать, – по її обличчю ковзнула посмішка.

– Бери!

– А вологі серветки можна?

– Можна, мабуть.

Підійшли до каси. Михайло засунув картку.

— Ми тільки готівку приймаємо, — сказав касир.

Дістав перегнуту пачку тисячних купюр. Подав кілька.

— Здачі немає, — було у відповідь.

– На здачі шоколаду дайте, – Микита роздратовано тицьнув пальцем. – Ось того.

Зайшли у квартиру. Жінка озирнулася. Здивовано похитала головою. А господар зняв черевики і кинувся до холодильника, дістав рибу і кинув, підбігши коту, потім дістав сік і став жадібно пити. Напившись, підійшов до гості:

— Ночуватимеш у цій кімнаті, — почав показувати пальцем. – Кухня, туалет, ванна. Я пішов спати.

І подався до іншої кімнати. Зупинився, обернувся:

– Тебе як звуть?

– Оксана.

– Мене – Михайло.

«Схоже, не маніяк! – Зайшла на кухню, включила газову плиту, поставила чайник. – Ох, недотепа! Мало не втопилася! Якби не цей ненормальний. А щоби ми з Русланом робили вночі на вулиці? Замерзли б. Завтра все одно вижене. Гаразд, хоч сьогодні в теплі побудемо».

Закипів чайник. Побігла до кімнати, на яку він вказав. Поклала дитину на ліжко. Дістала з кишені рюкзачка пляшечку. Кинулася назад на кухню. Вимила, налила молока, розбавила окропом.

Малятко жадібно випило усе. І почало засинати. Протерла його вологою серветкою і одягла памперс. Заснув.

Сходила до туалету, помилася. Знов зайшла на кухню. І тут згадала, що давно не їла. Відчинила холодильник. Рука сама схопила шматок копченої ковбаси і заштовхала до рота. Поки пережовувала, відрізала шматок булки, ковбаси, сиру.

Коли голод затих, зрозуміла, що вчинила не надто пристойно. Махнула рукою, лягла на ліжко поряд із сином і одразу заснула.

Ранок. Вночі кілька разів вставала, годувала сина. Йому вісім місяців – постійно їсти хоче. Чула, як уночі вставав господар. І зараз підвівся.

«Настав час, — обережно встала, щоб не розбудити сина. – Добре не може продовжуватися вічно».

Він щось робив біля плити. Швидко помила, зайшла на кухню.

– Сідай! – кивнув він на стілець. – Зараз яєчню приготую.

— Краще ти сідай! – Злегка відштовхнула його від плити.

Дістала свіжий кріп, дрібно нарізала, посипала яєчню. Уважно подивилась на склянки. Гарненько вимила. Приготувала каву.

Він весь цей час телефонував, комусь наказував, з кимось лаявся. Оксані, здавалося, чоловік зовсім не помічав її. Поїв, випив кави. Підвівся.

Жінка, напружилася, застигла в очікуванні:

«Все, зараз вижене!»

– Оксано, слухай уважно! Я зараз поїду на тиждень до Києва. Найголовніше, годуй кота, його звуть Сократ. Не вздумай нагодувати його якимось «віскасом»! Він їсть свіжу рибу, свіже м’ясо. До мого кабінету не заходити! В решті кімнат роби, що хочеш.

Тут із спальні пролунав плач. Оксана схопилася з стільця, запитливо подивилася на чоловіка.

– Іди! – кивнув він.

Хвилин за п’ять вона повернулася з дитиною на руках. На столі лежало кілька тисячних купюр:

— Думаю, на тиждень тобі вистачить, — кивнув він за гроші. – Я пішов.

Він зробив крок до дверей. І тут малюк простягнув до нього свої ручки і промовив щось, схоже на «па-па». Швидше, Михайлу це здалося. Але чомусь так защеміло серце.

– Оксано, можна я візьму його на руки? – Вимовив несподівано навіть для себе.

– Візьми! – Подала йому дитину, тут же на її обличчі майнула посмішка. – Ти ніколи дітей у руках не тримав?

– Ні.

— Отак треба!

Дитина видавала, якісь звуки радості і весело махала рученятами. А Михайло зачаровано дивився на це диво.

“У мене ніколи не буде сина”, – його обличчя стало похмурим, він віддав дитині матері.

І пішов

Він повертався додому. І цей столичний світило сказав, що він не матиме дітей. Настрій – поганий:

«Навіщо мені стільки грошей, чотирикімнатна квартира, «крузак»? Чоловік має заробляти гроші для сім’ї. У квартирі у мене постійно бруд та бардак. А у «крузаку» сім місць.

З похмурим обличчям зайшов до своєї квартири… Навколо ідеальна чистота. На обличчі жінки винна посмішка.

– Та, та! — перед очима майнули дитячі рученята.

Сумка з речами впала на підлогу, а руки потяглися до малюка.