Як маленьке кошеня вилікувало чоловіка і допомогло йому знайти кохання всього його життя

Юрій, сорокарічний пацієнт, з’явився на неврологічний прийом у супроводі батька. Виглядав не дуже солідно — худенький, щупленький, невпевнений. Спершу до кабінету зайшов батько. Син залишився у коридорі.

Історія наступна. Викладач музики, закінчивши консерваторію, їде на роботу до селищної музичної школи, що недалеко від Одеси.

Недосвідчений вчитель на першому ж занятті закохується у тринадцятирічну ученицю. А йому – двадцять п’ять. І починаються муки. З творчими людьми таке трапляється рідко.

Подумав, подумав недосвідчений бідолаха і вирішив причаїтися на довгі п’ять років. І тільки коли об’єкту кохання виповниться вісімнадцять, запропонувати руку та серце.

Час йшов. Хлопець готувався, сотні разів на думці представляючи сцену освідчення. Довгоочікуваний момент уже наблизився. Скоро, дуже скоро має вирішитись його доля.

Прближається день визнання – дата її народження. І година — сьома ранку (щоб напевно застати вдома). Шиється костюм – трійка і купуються туфлі на підборах, щоб здаватися вищим. У кондитерській замовляється величезний фігурний торт із шоколаду, а до нього — кошик троянд. Хто зможе встояти перед таким?

Тільки батько, єдина рідна людина на світі, був посвячений у цю витівку. Мати спочила через рік після його народження. Виховувала хлопчика тітка, сестра батька (що пішла у світ інший років п’ятнадцять тому) — стара дівка, що ревно його опікувала — чатувала після занять у школі – училищі – консерваторії, щоб, не приведи Господь, у погану компанію не потрапив. На свій розсуд, літня дама не дозволяла з ким -небудь дружити.

Глава сім’ї, як водиться за такого розкладу, занурившись цілком у роботу, не займався дитиною, і виріс той не пристосованим до життя — довірливим та інфантильним.

Батько, на відміну від сина, тертий калач, запропонував Юрію спочатку зацікавити дівчину, тобто в день народження з’явиться не перестиглий юнак, а він, поважний; вручить подарунки, але не скаже від когось. Нехай молодиця помучиться і розмріється, а, через деякий час, вже постаyt самому закоханому перед очима. Але хлопець вибудував жорсткий план, що жодним чином не допускає участі других – третіх осіб, навіть якщо це рідна людина.

О, як сміялася вона, як сміялася, побачивши в день народження біля порогу своєї квартири заїкаючого, з червоним від хвилювання обличчям і тремтячими колінами колишнього музичного наставника, котрий освідчується в коханні і пропонує себе як чоловік.

На той час вона була студенткою університету; музичну школу років зо три, як закинула, а про кволого дивного чоловіка і зовсім забула.

Не треба пояснювати нічого, все й так ясно – скромний учитель не вписувався у формат її життя. Наші мрії не всі справджуються. Але, як казав Юрій, не повинна була дівчина так жорстоко повестися з ним.

В той момент потерпілий фіаско відчув нестачу повітря і перше, що зробив, рвонув з п’ятого поверху вниз — надто крутими сходами. На третьому прольоті оступився, впав, розбив окуляри, забив коліно та порвав штани. Знехтуваний, ніби побував у бійці, кульгаючи на одну ногу, дістався машини, що чекала на нього за рогом непривітного будинку.

Таксист, правильно оцінивши ситуацію, всю дорогу мовчав. Але при прощанні вийшов, поплескав засмученого лицаря по плечу, сказавши:

«Нічого, друже, тримайся, все в тебе буде добре!» Як виявилось, добрі побажання іноді збуваються.

Наступні роки вчитель музики оббив пороги лікарів, цілителів, екстрасенсів. Працювати перейшов до іншої школи. Більше того селища його не бачили. Про невдале кохання не згадував. Але наслідки бувають непорівнянні з причинами, що їх викликали.

Десять років Юрій потребував допомоги. Боявся відкритого простору. На вулиці починалися тривога та серцебиття.

Батько, будучи пенсіонером, супроводжував його всюди. Мій кабінет зацікавив їх сеансами голкотерапії, що проводяться в ньому. Лікування приносило полегшення, але не надовго.

Процедури Юрію повторювалися неодноразово.

Несподівано вмирає батько. Тепер, осиротівши, музикант усвідомлює, що він втратив не лише рідну людину, а й рятувальне коло. Хто нині його підтримає, втішить, обнадіє?

Він розгубився. Почалася депресія. Рідних та близьких у нього немає. Ситуація тупикова. Розумію, що йому необхідний той, хто може його обігріти, відвести від сумних думок, відволікти. Якби раптом з’явилася потреба піклуватися про когось, то вона б перевернула його свідомість. І я раджу завести собачку чи кицьку.

Ніколи не забуду його здивованих очей — реакцію на мою пропозицію. Лікар, який має повноваження виписати будь-який препарат, що змінює настрій, рекомендує як ліки… братів наших менших. Він дивився на мене не тільки здивовано, а й підозріло (типу, ще невідомо, кого треба лікувати – його, Юрія, чи лікаря).

Затія з милими творіннями, внаслідок довгих умовлянь, які вже наприкінці звучать ультимативно — або він купує тварину, і ми з нею продовжуємо контактувати, або він забуває дорогу до мого кабінету і шукає собі іншого куратора.

«Не люблю ні кішок, ні собак. Вони гидкі», — запевняв він мене.

І все-таки з’явилося в його будинку кошеня, безпородне, виторговане за копійки на пташиному ринку, де продаються рибки, черепашки, папуги та інша живність. Дивуючись самому собі, піаніст настільки прив’язується до милої істоти, що носить її за пазухою. І навіть на роботу.

Чого не міг досягти жоден цілитель у нашому місті за довгі роки страждань і ходінь Юрія, махом усунув котячий малюк. Зникло серцебиття, тривога та страх відкритого простору. Більше він наш кабінет не відвідує.

Через рік дзвонить колишній пацієнт. Ні слова про самопочуття (означає, все з ним добре, думаю). Просить поради. Кішка жалібно плаче добу безперервно. Що робити? Звернутися до ветеринара?

«Напишіть, що потрібні послуги кота. Оголошення можете розклейте на тролейбусних зупинках», – порадила я.

З того моменту Юрій зникає з мого життя. Як то кажуть, ні слуху, ні духу.

Ми, лікарі, потрібні людям, коли їм погано. Але щойно стає тим легше, випадаємо геть із їхнього буття. І це нормально. Адже медики — мимовільні свідки, образно кажучи, не найкращі часи наших пацієнтів. А хто хоче згадувати свої труднощі?

В один із зимових днів, морозних і снігових (як правило, в такий час відвідувачів дуже мало в поліклініках), у кабінеті з’являється імпозантна людина у світлій дублянці, високих хутряних чоботях з величезною коробкою шоколадних цукерок та букетом квітів.

“Вітаю”, – вітає він мене, вручаючи гостинці. Насилу впізнаю мого давнього пацієнта Юрія. Які трапилися хитрі трансформації, що перетворили малопримітного хлюпіка на чарівного чоловіка?

” Ви забули мене?” – запитує він. Ох, наївний, скільки енергії в тебе вкладено! А чого тільки варто мені вмовити завести кішку! Ви, хто лікувався у мене, є частиною моєї душі, я всіх пам’ятаю і завжди бажаю всім благополуччя. Радію разом з вами, коли настають одужання чи ремісія.

Не хочу, щоб ви залишалися моїми пацієнтами назавжди.

Кожне поліпшення, кожен випадок одужання — перемога, моя перемога, вистраждана, іноді з неординарними рішеннями і навіть рекомендаціями, які важко піддаються здоровому глузду.

Нелегка робота медика, особливо у кабінеті нетрадиційних методів лікування. Адже сюди приходять люди, які зневірилися та розчаровані, випробували весь арсенал загальноприйнятої медичної допомоги. А скільки разів я стикалася з тим, коли тільки щось незвичайне може змінити перебіг підступної хвороби та позбавити людину страждань. Не дивно, що найчастіше абсурдні, на перший погляд, рецепти — поради допомагають.

“Пам’ятаю, Юрій, звичайно, пам’ятаю, шість років минуло, як ми не бачилися”, – відповідаю.

Він розповідає про від’їзд із Одеси. Після того, як розвішив на зупинках оголошення про потребу його кішки у послугах кота, зателефонувала дівчина.

До нашого міста приїхала вона з Карпат. Її сестра, мешканка Одеси, вийшла заміж за чеха та поїхала до Праги. А молодшу сестру вмовила пожити в її квартирі і заразом доглянути за котом.

Не гаючи часу, та записалася на курси навчання кухарському мистецтву. Увечері, з’явившись у його будинку зі звірком, дівчина принесла шмат фаршированої щуки і горіхово-чорносливовий рулет.

До занять вони, учні, купують у складчину продукти, з яких готують страви, а після уроків кожен забирає свою порцію. Курсантка запропонувала Юрію продегустувати їжу та оцінити її кухарські здібності. Хазяїн квартири погодився. Йому, не розпещеному кулінарними шедеврами, звиклому їсти в їдальні несмачну їжу, страви здалися божественними. Гостя ж, побачивши фортепіано, попросила вчителя щось зіграти.

Спочатку руки не слухалися, ніби одеревеніли. Та й зосередитись він не міг. Розгубився, просто не знаючи, яку музику виконати на подяку за кота, за рибу з пирогом, за те, що не побоялася, на ніч дивлячись, приїхати до незнайомця. Його поранена, досі ніким не зрозуміла душа, заграла.

Все з репертуару шкільної програми: Глінка і Чайковський, Моцарт і Бетховен. Через дві години, він припинив гру. Коли озирнувся, побачив дівчину, що спить у кріслі. Музикант, накривши її пледом, нечутно пішов до іншої кімнати.

Вранці, коли вчитель прокинувся, візитерки слід охолов. Жодної записки. Залишився лише кіт. Юрію її номер телефону був відомий. Прийшла думка, що, можливо, вона не повернеться і йому доведеться жити з двома звірятками.

А якщо народиться потомство? Хазяїн квартири не на жарт розхвилювався. Ну, не хотів він заводити нікого, не хотів. Відчувало його серце, чим це може обернутися. Не знав, але припускав. Навіщо він дозволив втягнути себе в авантюру? Кішка, оголошення, якісь чужі люди у його будинку… Навіщо це все? До чого?

Після роботи допізна чекав її дзвінка. Але нажаль. І на завтра нікого і нічого. Лише ввечері третього дня з’явилася вона.

«Я приїхала за своїм дружком. Ми сьогодні готували голубці у виноградному листі та піцу. Принесла Вам скуштувати», — майбутній кулінар з усмішкою простягнув йому пакунок. Він хотів у відповідь нагрубити, навіть сказати щось образливе, але ледве стримався.

Чим, власне, ця дівчинка йому зобов’язана? Знадобився кіт – вона його доставила. У таких випадках, як і належить, самець гостював у самки три дні. Звітувати перед Юрієм, де була господиня мініатюрного тигра ці дні і чим займалася — явний абсурд. Він розгубився.

Гадав, що робити. І раптом усвідомив, що квартира, як і його життя, без неї стануть порожніми. Щось змінилося, щось відбувалося навколо нього, в ньому самому. Вона увійшла. І вже не до жодних чаювання з їжею. Підбігши до рояля, він відкрив кришку. І всю ніч грав Шопена. Для неї, для неї однієї.

У якийсь момент озирнувся, побоюючись, що незнайомка знову засне і рано вранці, ще до його пробудження, забере кота і піде, піде назавжди з його такого непростого життя…

А вона не спала. Раптом, підійшовши до нього, немов спонукана його думками, опустила руки на пальці музиканта, що продовжують бігати по клавіатурі, і запитала: Можна я залишуся? Назавжди?

Невже все найважче і найскладніше — так просто? Душа знайшла душу. Жодного дня вони більше не розлучалися. Коли через деякий час дівчина запропонувала йому з’їздити до Карпат та познайомитися з батьками, Юрій запанікував. Йому 42. Їй 18.

Чи радітимуть такому немолодому зятю? На його щастя, її рідні належали до категорії, яка сприймає людей такими, якими вони є, незважаючи на професію, вік. До дочки, як і інших дітей, ставилися з розумінням та повагою. Вибір її обговорювався. Йому, Юрію, надали привітний прийом, ніби він уже був членом їхньої родини.

Батько дівчини приніс із закутка стару гітару, на якій намагався колись самостійно навчитися грі. І, трохи налаштувавши, несміливо торкнувся струн. Вже за лічені хвилини вся благородна компанія співала в унісон — відомі пісні, українські частівки, романси. Інструмент, ніби дочекавшись нарешті зоряної години, поперемінно незліченну кількість разів переходив з рук гуцула до рук професійного музиканта.

Пили самогонку, закушуючи маринованими грибами, смаженою фореллю, що водиться у гірських карпатських озерах. Один одним залишилися задоволені. Батьки – нареченим, Юрій – майбутніми родичами.

Намітили весілля за півроку, до осені, коли зберуть урожай і столи будуть ломитися від дарів природи. Урочистість відсвяткували, згідно з народними звичаями. Наречений з нареченою одягнулися в гуцульський одяг. Молодих вшановувало все село. А потім через деякий час сестра обраниці допомогла з трудовими візами до Чехії.

І ось уже п’ять років, як сімейна пара з дітьми хлопчиками-близнюками проживають на Заході. Дружина працює кондитером, чоловік дає приватні уроки, а вечорами грає в ресторані. Все склалося добре. А пацієнт, що одужав, не забув, що в нове життя привела його звичайне дворове звірятко, придбане за гроші на вулиці. А Мурка завжди за Юрія — вірна подружка його дітей.