Мене вчили зберігати все. Все потрібне і непотрібне, бо одного разу все може стати в нагоді…

Справа в тому, що мені не виходить жити в цьому світі, викидаючи речі і змінюючи їх на наступну модель, тільки тому, що хтось додумався додати туди нову функцію або трохи її зменшити.

Ще нещодавно, ми з дружиною прали пелюшки дітей, вивішували їх на мотузці з іншим одягом, а потім прасували і складали, готуючись до того, що вони знову забрудняться.

І наші малюки, тільки-но вони виросли і завели своїх власних дітей, негайно зайнялися викиданням всього на світі, включаючи пелюшки. Вони без вагань перейшли до одноразового..!

Так, я розумію…

Нашому поколінню викидати було непросто. Навіть одноразове для нас не виходило особливо одноразовим! Ми жили, носячи в кишенях носові хустки, повні соплів.

Я не кажу, що це було краще.

Я тільки хотів сказати, що в якийсь момент я відволікся, випав зі світу і зараз не знаю, як увійти назад… Швидше за все, оскільки воно зараз, добре і правильно, я не сперечаюся.

Справа в тому, що мені не вдається міняти магнітофон раз на рік, мобілку кожні три місяці, монітор комп’ютера кожне Різдво або телевізор щороку.

Я з часу, коли речі купувалися на все життя… Більше того, вони купувалися і на подальше життя…Люди передавали у спадок настінний годинник, велосипеди, фотоапарати, столові сервізи, келихи і навіть підноси…

Нещодавно я прочитав, що за останні 40 років було зроблено більше сміття, аніж за всю історію людства…

Ми викидаємо абсолютно все.

Вже немає шевця, який полагодить черевик, немає матрасника, який вправить вату в матрац і зробить його як новий, ні вуличних точильників для ножів, ні кравця, що ремонтує одяг.

А я звідти, де все це було і нічого не викидалося.

І не те, щоб це було краще.

Справа в тому, що дуже непросто, коли тебе все життя вчать, що «збережи, колись це тобі стане в нагоді» перейти до «купуй все нове і позбавляйся всього старого, скоро в продаж надійде нова модель»…

Машину необхідно міняти кожні 3 роки, інакше ти невдаха… навіть якщо машина в хорошому стані та для оплати нової необхідно влізти у довічні борги…

Моя голова розривається від цього…

Зараз мої родичі та діти друзів на тиждень змінюють не лише телефони, а й номери, адреси електронні та навіть реальні. А мене готували, щоб жити з одним і тим самим номером, з однією і тією ж дружиною, в одному і тому ж будинку і під одним і тим самим ім’ям.

Мене вчили зберігати все… Все потрібне і непотрібне… Бо одного разу все може стати в нагоді…

Так, я розумію, у нас була велика проблема:

Нам ніколи не пояснювали, що може стати в нагоді, а що ні…

І з цією звичкою зберігати (бо ми ще поважали традиції). Ми зберігали навіть пуповину першого сина, молочний зуб, альбоми малювання з дитячого садка, перше пасмо волосся з перукарні.

Як тепер мені зрозуміти людей, які позбавляються мобілки через пару місяців після її покупки?

Чи не тому це, коли речі дістаються легко, вони не цінуються і стають одноразовими з такою ж легкістю, як і прийшли?

У нас вдома була шафа з чотирма ящиками. У першому ящику були рушники та кухонні ганчірки, у другому були столові прилади, а третій і четвертий були для всього, що не було рушником або столовою приналежністю.

І ми туди складали все… аж до кришок напоїв, пробок від пляшок, одноразові відкривалки від консервних банок із сардинами… І ще батарейки! Батарейки кочували з холодильника на горище… бо ми точно ніколи не знали, треба їх охолоджувати чи нагрівати. Щоб вони ще трохи попрацювали. Ми ніколи не могли змиритися з їхньою смертю після пари використань…

Речі були не одноразовими, а збереженими.

Наприклад, газети. Вони використовувалися для всіх цілей – щоб зробити устілки для гумових чобіт, щоб підстелити на підлогу в дощовий день, щоб мити шибки, щоб щось загорнути.

Скільки разів ми дізнавалися про щось нове, читаючи газету, що прилипла до шматка м’яса або розгортаючи яйця, ретельно загорнуті в газету продавцем сусіднього магазину!

І ми зберігали срібні обгортки від шоколадок та цигарок, щоб перетворити їх потім на різдвяні прикраси…

І календарні сторінки, щоб перетворити їх на картини…

І кришки-піпетки від ліків, на випадок, якщо якісь ліки опиняться з іншою кришкою…

І використані сірники, якими зручно запалювати ще одну свічку…

І коробки від взуття, які перетворювалися на наші перші фотоальбоми…

Ми вирівнювали цвяхи, щоб використати їх ще раз…

А в колоди карт із зниклою картою ми додавали картонку з відповідним написом…

У наших ящиках зберігалися половинки металевих одягових «блискавок» в очікуванні на виявлення другої втраченої частини. Нам було дуже важко прирікати наші речі на смерть.

Проте, сьогодні їх «вбивають» за першої підозри на непридатність… Коли нам продавали морозиво у стаканчиках, їхні кришки перетворювалися на підставки, що знаходили безсмертя на полицях для склянок та келихів… А банки з-під персиків ставали квітковими горщиками, підставками для олівців і навіть телефонами.

Перші пластикові пляшки перетворювалися на прикраси сумнівної краси, а пробки терпляче чекали в ящиках зустрічі з пляшкою.

І я прикушую собі язик, щоб уникнути порівняння між цінностями, які ми зберігаємо і яких позбавляємося.

Я намагаюся не казати, що сьогодні стають одноразовими не тільки електропобутові прилади… Але й шлюби, і навіть дружба також стають одноразовими…

Але я уникну помилки порівняння людей із речами…

Я прикушую собі язик, щоб не говорити про втрату нами власної самобутності, що викидаються нами колективною пам’ятю і тендітного минулого… Про наше звільнення від моралі, коли мова заходить про бізнес… Я не робитиму цього…

Не буду змішувати тим, і говорити, що вічному призначили терміни придатності і миттєве намагаються зробити вічним … Не говоритиму про те, що старих присуджують до смерті, як тільки вони переплутають імена двох онуків, і що подружжя змінюється на нові моделі, як тільки у них провисне живіт чи з’явиться перша зморшка.

Ця розмова — тільки про пелюшки та мобілки.

В іншому випадку, якщо все змішати, я повинен би серйозно замислитися про те, щоб здати мою дружину в частину оплати за іншу, з меншим кілометражем і якоюсь новою функцією. Але я надто повільний для цього світу суцільних оновлень і ризикую, що вона випередить мене. І зданим в обмін  пинюся я.

Едуардо Галеано