Господь допоміг мені через вас, тепер Він допомагає вам через мене!- історія про добро, яке повертається

Spread the love

Доброго ранку, – сказала жінка, проходячи повз чоловіка, що валявся на землі. Той оторопіло підняв на неї очі. Відразу було видно, що жінка добре заробляє – дороге пальто і доглянуті руки говорили самі за себе. Спочатку чоловік вирішив, що вона знущається над ним, як і багато інших, кожен день проходять повз нього.

– Дайте мені спокій, – зі злістю промовив він. До його здивування, жінка не зрушила з місця. Вона посміхнулася, оголивши рівний ряд білих красивих зубів.

– Ви голодні? – запитала вона.

– Ні, – відповів він, посміхнувшись. – Я тільки що пообідав з президентом. Ідіть уже, куди йшли!

Посмішка жінки стала ще ширшою. Раптом він відчув її руку на своїй руці.

– Що ви робите, леді? Я сказав, щоб ви дали мені спокій!

Поруч чергував поліцейський, який, почувши крики, підійшов ближче.

– Якісь проблеми, мем? – запитав він.

– Ні, що ви, офіцер, – відповіла вона. – Я просто намагаюся підняти цю людину на ноги. Чи не допоможете мені?

Офіцер спантеличено почухав потилицю.

– Це де стариган Джек. Він живе на цій вулиці протягом декількох років. Що ви хочете від нього?

– Бачите той кафетерій неподалік? – запитала вона. – Я хочу відвести цього чоловіка туди і нагодувати.

– Ви з глузду з’їхали, леді! – бездомний пручався з усіх сил. – Я не хочу йти туди!

Раптом він відчув, як сильна рука офіцера підхопила його з іншого боку і підняла з землі.

– Відпустіть мене, офіцер! Я нічого не зробив.

– Вона хоче допомогти, Джек, – офіцер відповів. – Не сперечайся з нею.

Нарешті, не без зусиль, жінка і офіцер поліції відвели Джека в кафе і посадили за столик в кутку.

Було пізній ранок, сніданок вже пройшов, а час обіду ще не настав, тому людей було мало. Менеджер тут же підійшов до їхнього столика.

– Що тут відбувається, офіцер? – запитав він. – Що все це значить, ця людина в біді?

– Ця леді привела його сюди, щоб пригостити ланчем, – відповів поліцейський.

– НЕ тут! – роздратовано відповів менеджер, – присутність такого роду людей шкодить бізнесу.

Стариган Джек посміхнувся беззубою посмішкою:

– Бачите, леді, я ж казав вам. Тепер, відпустіть мене, будь ласка!

Жінка повернулась до працівника кафе:

– Сер, ви знаєте «Едді і Ко», банківську фірму далі по вулиці?

– Звичайно, – відповів той, – вони проводять свої щотижневі збори в одному з наших банкетних залів.

– О, та ви, напевно, маєте непогану виручку з цих зустрічей?

– А вам яке діло?

– Вибачте, сер, я Пенелопа Едді, президент і головний виконавчий директор компанії.

– О, – тільки і зміг вимовити шокований менеджер.

Жінка знову посміхнулася:

– Я думаю, це змінює ситуацію, правда? – Вона глянула на поліцейського, який з усіх сил намагався не розсміятися – Хочете приєднатися до нас на чашку кави і ланч, офіцер?

– Ні, дякую, мем, – відповів він, – я на службі.

– Тоді, можливо, чашку кави з собою?

– Так, мем. Було б дуже великодушно з вашого боку.

Менеджер прийшов в себе і швидко промовив:

– Ваша кава зараз буде готовий, офіцер.

Офіцер обернувся до жінки:

– Спритно ви його поставили на місце.

– Я не ставила собі таку мету. Вірте чи ні, але у мене інші причини.

Вона присіла за столик навпроти збентеженого бродяги і пильно подивилася йому в очі:

– Джек, ви пам’ятаєте мене?

Старига Джек уважно вивчав поглядом кілька хвилин:

– Ну, ви виглядаєте знайомою.

– Я трохи старша зараз. І вже точно повніша, ніж в дні моєї юності, коли ви працювали тут. Одного разу я зайшла саме в це кафе, голодна, замерзла, в дешевому одязі.

– Ви, мем? – офіцер, що стояв поруч  не втримався від коментаря, він не міг повірити, що така шикарна жінка колись могла виглядати інакше.

– Я тоді тільки закінчила коледж, – продовжила розповідь жінка, – приїхала в місто в пошуках роботи, але так нічого і не змогла знайти. Зрештою, закінчилися гроші і мене виселили з найманої квартири. Був лютий, стояв страшний мороз, мені нікуди було піти, і я забрела в це кафе, щоб погрітися.

Обличчя Джека раптом осяяла широка посмішка.

– Тепер я згадав! – скрикнув він, – я стояв за стійкою, ви підійшли і запитали, чи можна попрацювати тут в обмін на їжу. Я тоді сказав, що це проти правил закладу.

– Саме так, – відповіла жінка, – потім ви зробили мені найбільший сендвіч, який був в меню, пригостили гарячою кавою і не взяли з мене грошей. Я боялася, що через мене у вас будуть неприємності з начальством. Потім я побачила, як ви поклали свої гроші в касу за мій ланч.

– Так, ви почали свій бізнес? – в нетерпінні запитав стариган Джек.

– Я влаштувалася на роботу на наступний день. Я сама прокладала собі дорогу до успішного життя. Зрештою я почала свій власний бізнес і, з Божою поміччю, він став рости і процвітати. – Вона відкрила сумочку і дістала візитну картку:

– Коли ми закінчимо тут, я хочу, щоб ви нанесли візит містеру Лайонсу. Він директор по персоналу нашої компанії. Я поговорю з ним, і впевнена, він знайде для вас підходящу роботу в офісі. – Вона посміхнулася.

– Думаю, що він зможе навіть дати вам аванс, щоб ви купили собі одяг і знайшли житло, поки ви самі не станете на ноги. І запам’ятайте, якщо вам коли-небудь що-небудь знадобиться, мої двері завжди відкриті для вас.

– Спасибі вам! – по щоках бродяги текли сльози, – Як я можу віддячити вам?

– Не дякуйте мене – відповіла жінка, – Господь допоміг мені через вас, тепер Він допомагає вам через мене!

Вийшовши з кафе, офіцер і жінка зупинилися біля входу на хвилину, перш ніж їх шляхи розійшлися.

– Дякую за вашу допомогу, офіцер.

– Навпаки, мем, – відповів він, – завдяки вам я побачив сьогодні чудо, я ніколи не забуду цього. І … дякую за каву!

Що посієш те й пожнеш…