“Це мій хлопчик”, – вигукнула дочка. На порозі стояв двохметровий качок увесь в тату.

– Ось, – Валя показала на здоровенного хлопця в наколках, який тримав її за руку. – Знайомтеся. Це мій хлопчик Діма.

Батьки в розгубленості втупилися на дочку, потім перезирнулися.

– І скільки хлопчикові років? – якомога ввічливіше запитав тато.

– Уже двадцять, – радісно посміхнулася дочка і добавила.- Він старший за мене на цілий рік. Ось …

– Ось, значить, як … – Вимовив тато, і ще раз подивився на дружину, чекаючи, що, можливо вона що-небудь скаже. Але та, немов язик проковтнула, розглядаючи густо розмальовані руки хлопця.

– Цікаво … – Тато теж став розглядати хлопця. Його більше дивували форми хлопця, таке було відчуття, що цей Діма навіть спить в спортивному залі, роблячи при цьому жим лежачи. – А підняти шафу хлопчик зможе? Один, без підтримки?

– Яку шафа? – запитав хлопець і з готовністю зробив крок вперед. – Ви тільки скажіть, я з радістю. Я тяжкості люблю піднімати.

– Скажіть, Діма, а це все змивається? – Нарешті, промовила слово і мама, показуючи пальцем на наколотий череп, який наполовину визирав з-під короткого рукава футболки. – Чи це все назавжди?

Діма не зрозумів питання і розгубився.

– Це назавжди, мама! – вигукнула дочка. – Ну, що ти як маленька?

– Назавжди … – сумно повторила мама. – Я розумію, що всі малюнки на тілі, це своєрідні символи. Але череп … Що він символізує?

– Він символізує, що всі ми смертні, – завченою скоромовкою відповів Діма і став чекати нового питання.

– Зрозуміло тобі? – батько уважно подивився на матір. – Скільки ми до цього прожили з тобою, і не знали, що всі люди смертні. А тут – раз – на правильну наколку подивилися, і відразу порозумнішали. На цьому тілі, напевно, вся енциклопедія життя наколота. А великі м’язи на тілі людини потрібні для того, щоб більше місця було для малювання різних символів. Щоб все вмістилося. Так, Діма?

Судячи з розгубленого обличчя Діми, він знову чогось не зрозумів, і дочка встала на його захист.

– Ну, що ви прямо, а ?! Знайшли про що говорити при першій зустрічі? Тату чи ніколи не бачили? Досить, тато!

– Дійсно! А чого ми всі на ногах стоїмо? – схаменувся батько. – Накривай на стіл, мати, діставай з холодильника мою настоянку. Будемо за символи Діми пити! Він нам зараз багато чого розповість! Судячи по його очах, ох, розумний, він хлопець! Одне те, що він про тлінність життя знає, вже багато про що говорить!

– Ні-ні-ні … – Діма, як на плакаті, виставив руку перед собою. – Я не п’ю алкоголь. Зовсім не п’ю. У мене тренажери. І це … Я не про тлінність сказав, а про смертність. Те, що всі ми смертні. До речі, алкоголь вкорочує життя.

– Точно … – кивнув батько. – А про це в тебе на тілі нічого немає?

– Ні … – розгубився Діма. – А навіщо? Це ж і так всім ясно.

– Не всім … Ну, гаразд, значить, сік будеш пити. У нас цього соку – завались. Свій сік, з саду-городу. Стоять банки з соком на балконі, а ніхто його не п’є. І навіщо його закатували? А виявилося – для тебе. Все в цьому житті робиться не дарма! Не просто так! Про це б ще наколку зробити …

– Так … Давайте, будемо обідати … – мама потихеньку стала приходити в себе. – Посидимо, ближче познайомимося.

– Ні, мама, ми поспішаємо! – вигукнула донька. – Ми на хвилиночку заскочили. Я кросівки візьму, і з Дімою в зал. Теж хочу красиве тіло зробити. І на ньому татушечки.

– Татушечки? – простогнала мама. – Тобі-то навіщо? Ти ж дівчинка!

– Мамо, не бійся, я черепа робити не буду. Я, що-небудь, дівчаче зроблю … – Дочка схопила кросівки, кинула їх в рюкзак, і вони з Дімою зникли.

Мати з батьком сіли на диван і надовго замовчали.

– Так … – нарешті сказав батько. – Ось і Діма в нашому житті з’явився … Шкода, що нове покоління зовсім інше … Цікаво, звикнемо ми до нього такого?

– А я до нього вже майже звикла …

– Ти про Дімку зараз сказала, чи про нове покоління взагалі? Ти до кого майже звикла?

– Я про Діму говорю.

– А я про нове покоління запитав …

І вони знову замовкли.