Бабусю, а мама сказала, що тебе треба в будинок престарілих віддати

Тетяна Іванівна йшла за онукою абсолютно щаслива. Усмішка не сходила з її обличчя, очі сяяли, а каблуки по тротуарній плитці стукали як в молодості.

Причина була: вона нарешті придбала своє власне житло.

Квартира була в новому будинку, простора, світла, хоч і однокімнатна. ⠀

Накопичувати їй, правда, довелося довго, майже два роки, бо грошей, виручених від продажу будинку в селі, вистачало тільки на половину квартири. Трохи допомогла дочка, але Тетяна Іванівна твердо пообіцяла їй гроші повернути. Вони з зятем молоді, їм гроші потрібніші, а вона і на половинку пенсії проживе. ⠀

Внучка-другокласниця чекала її в холі. Вона зраділа, побачивши бабусю, довірливо простягнула їй теплу долоньку, і вони рушили в зворотний шлях. ⠀

Восьмирічна внучка – єдина радість сімдесятирічної Тетяни Іванівни. Дочка народила її пізно, майже в сорок років, і тепер трясеться над нею. Через дитину і мати до себе покликала.

І хоча їхати з власного будинку не хотілося, але Тетяна Іванівна вирішила доньці допомогти. Вона сидить з дівчинкою до приходу батьків, потім йде до себе, в свій затишний куточок, хоча квартиру відразу оформили на доньку, але це просто формальність: хіба мало що може трапитися. Он як самотніх людей похилого віку шахраї обманюють! ⠀

– Бабцю, -прервала роздуми Марічка, – а мама сказала, що тебе в будинок престарілих віддадуть. ⠀

– Як в будинок? – перепитала Тетяна Іванівна, відчуваючи, як пробіг по спині холодок. ⠀

– Ну туди, де бабусі й дідусі живуть. Мама сказала, що тобі там нудно не буде. ⠀

-А я не хочу туди, я в санаторій хочу, – сказала Тетяна Іванівна хвилюючись і не вірячи своїм вухам. ⠀

– Бабцю, ти тільки не видавай мене, – попросила Внучка.- Цю розмову мами з татом я підслухала. Мама ще говорила, що вже домовилася з якоюсь тіткою, але тільки вони не відразу тебе віддадуть, а як я ще трохи підросту. ⠀

– Не видам, моя хороша, – запевнила Тетяна Іванівна, відкриваючи двері квартири.- Щось я себе погано відчуваю, голова паморочиться, і ноги підкошуються. Я ляжу, а ти переберися сама.

Цей реальний випадок з життя я розповіла в своєму Інстаграм три місяці тому. Зараз Тетяна Іванівна повернулася в село, живе поки на квартирі, відкладає гроші на майбутнє житло.

У неї є подруги, родичі, які допомагають всім, чим можуть. Хоча деякі засуджують її: мовляв, сама винна, треба було з донькою переговорити. Може, внучка все придумала.

– Дитина таке придумати не може, – впевнена Тетяна Іванівна, – Та й подальша поведінка дочки переконує мене в тому, що саме так і було. Вона жодного разу мені не подзвонила, не спитала, чому я поїхала. Мабуть, все зрозуміла. А я чекала. Дзвонити сама не збираюся, я перед нею ні в чому не винна.

Знайома картина, друзі? Або це виключення з правил? Чому в сучасних умовах діти все частіше зраджують своїх батьків?