Василь Петрович не міг вгомонитися. То не так зробила і це не так. Поки одного дня не прокинувся сам …

Spread the love

Василь Петрович з дружиною Тамарою Василівною в один рік вийшли на пенсію.

Василь Петрович – сивуватий і повненький доглянутий чоловік 60 років, з войовничим виразом обличчя, все життя пропрацював начальником цеху і звик керувати людьми, і тепер, через брак обов’язків, томився неробством і з ранку до вечора виховував Тамару Василівну.

На світанку він вже сопів обуренням: не так сіла, не так встала, не так з дуба впала.

Тамара Василівна була жінкою активною, і обслуговувала весь дім, а Василь Петрович, за їх спільне 35-ти річне життя, як то кажуть, палець об палець по дому не вдарив.

До того ж, вона була жінкою терплячою і огризалася не зауваження. Не довго думаючи, вона зібрала свої нехитрі пожитки в сумку і на прощання сказала:

– Знаєш, Вася, набрид ти мені своїм ниттям, ну просто ось так,-  і показала як він їй набрид: провівши долонею під підборіддям. – Проївся, як сухий ячмінь беззубому коню. Пенсія у тебе хороша, з голоду не помреш. А я тепер сама поживу. У мене здоров’я немає щодня моралі вислуховувати, знайди собі іншу душу і тряси її, як грушу.

В результаті з’їхала в кімнату в гуртожитку.

Василь Петрович настільки офігів від зухвалості дружини, що навіть не зміг повірити в такий поворот подій, а тільки крикнув їй услід:

– Через тиждень приповзеш як миленька!

Холодильник був повний, в будинку все прибрано, живи та радій. Тільки через тиждень радості якось поменшало, перейшов Василь Петрович на ролтон замість наваристих борщів, та й сорочки спробував в машинку закинути, а витягнув ще чорніші ніж були.

Прибирати він не вмів і квартира поступово перетворювалася в смітник. Але гордість не дозволяла йому зателефонувати дружині і подзвонив він дочці.

А Тамара Василівна між тим погорювавши про свою квартирі, дуже навіть непогано влаштувалася, повісивши нові красиві шторки і влаштувавшись в 10-ти квадратних метрах, почала освоювати звичне їй життя.

Спочатку якось сумувала за домом, а потім зійшлася з сусідками і так сподобалося їй це вільне життя, що хоч танцюй. Біля плити днями стояти не треба, ніяких прибирань, кому бруднити-то?

Пенсія, хоч і маленька, ще й за кімнату платити, та одній чи багато треба, та й дочка допомогла і поїхала Тамара Василівна в Туреччину відпочивати з сусідкою. Приїхала засмагла, відпочивша, помолоділа, про Василя Петровича згадувати забула.

Дізнавшись, що дружина відпочиває в Туреччині, Василя Петровича охопила лють. І почав він почав прикладатися до спиртного. Місяць пройшов в п’яному угарі, але прокинувся він одного ранку і зрозумів: або бомжувати, або починати треба життя заново.

Нову дружину треба знайти і став підшукувати собі жінку. Спершу вирішив він піти на Центральний ринок до м’ясного відділу. Обійшовши всі ряди, і прискіпливо оглядаючи всіх бабок, нарешті виділив усміхнену молодицю років 35-ти. І давай її обходити:

– А у вас м’ясо свіже? А коли забивали? А він не племінний це бик був? Та не коня чи ви тут продаєте?

Пройшла година. Молодиця мовчала, та все очима зиркала, глядючи, як він мне та перелопачує один шматок за іншим, так як схопила його за комір, та з усієї дурі добряче трясанула, пославши в пішу двогу подорож, що на цьому і закінчив Василь Петрович влаштовувати особисте життя біля м’ясної продукції.

Почавши обходити кафе та їдальні, шукаючи для себе жінку з кухні. А то ж натрапиш і готувати не вміють. Тільки як не просиджував він у кафешках, нічого не виходило у нього. Молоді жінки на нього уваги не звертали, а літніх він сам не хотів.

І вирішив він дати оголошення в газету: «Чоловік з квартирою, познайомиться з жінкою, яка вміє смачно готувати, з метою створення сім’ї». Лавиною посипалися дзвінки від жінок, він призначив кілька зустрічей і відключив телефон.

На перше побачення прийшли дві дівчини в коров’ячих шубах, обидві по 1м80, яка з них наречена і не зрозумієш. Василь Петрович крадькома оглянув обох, і розсудив, що їх самих замість шуб пора на бойню з такою вагою, зробивши категоричний висновок, що жодна йому не здалася.

На другому побаченні мадама запросила його до себе додому. Василь Петрович півдня блукав вишукуючи за адресою будинок, нарешті, зупинився у кособокого дерев’яного барака, що доживає останні дні, і, зібравшись з духом, постукав. До нього вийшла жінка, скількох років не злічити, та й Василю Петровичу було тепер все одно, аби присісти, так він втомився в пошуках.

Пройшовши з нею на кухню, він потрапив прямо до накритого столу. Відзначившись за знайомство і вже порядком розімлівши, Василю Петровичу були представлені 4 дитини, ніби в доважок до шлюбу. І діти були явно не немовлята, а так злегка за тридцять.

Василь Петрович вибіг як ошпарений, і втік пішки до самого будинку ніби молодий сайгак.

На третє побачення Василю Петровичу зателефонувала пані та довго випитувала якого він росту, ваги. Дізнавшись, що працює завідуючою їдальнею, зрадів, ось він-його лотерейний квиток для спільного польоту в щастя.

Дама виявилася такою, як хотілося і навіть кращою, приємна пухкенька блондинка років 45, одягнена по моді і дорого. Щоб не упустити свого «синього птаха», сяк-так прибравшись Василь Петрович запросив її до себе додому.

Дама пройшлася по квартирі, оглядаючи чіпким поглядом і прикинувши на все ціну, відразу висунула ультиматум:

– Ну, тепер давай відразу начистоту. Я не дівчинка довірлива, щоб тут тобі прибирати, готувати. Розпишемося, підпишеш мені півквартири. Я не в тому віці, щоб за безкоштовно горбатитися, ферштейн? Відразу складемо кошторис ремонту, я в сараї жити не має наміру.

Василь Петрович хоч і сам був не з боязкого десятка, а під командою бути не звик, ще йому тут командира не вистачало:

– Ні, жінко, не поспішайте, ми своє добро як-небудь без вас владнаємо.

– Ну як знаєте, передумаєте, телефонуйте, – і дама, подивившись на нього як удав на мишеня, вийшла геть.

Тяжко замислився Василь Петрович від цих всіх нервових справ і якось так всі думки його стали зводитися до Тамари Василівни. І чого тобі не вистачало, взутий, одягнений, нагодований, слова поганого ніколи не сказала, чого хотів, чого знущався, чому не беріг те, що мав і ось як життя повернулося.

А Тамара Василівна між тим готувалася до приїзду дочки. Дочка повинна була прилетіти з Англії, з міста Кентербері, де вона була у відрядженні з обміну досвідом в Кентському університеті.

Тамара Василівна цілий день прибирала і готувала в квартирі дочці. Нарешті все було готове. У духовці рум’яними боками запікається гусак з картопляним гарніром, на плиті чекали свого часу піджарені баклажанчики.

Підправивши перед дзеркалом темно-русяве каре, вона залишилася дуже задоволена своїм виглядом. Цю стрижку вона зробила перед поїздкою до Туреччини, і вона дивним чином йшла їй, скинувши кілька років, надавши молодавість м’якому і усмішливому обличчю.

Оглянувши, чи немає складочок на синьому строгому платті, і вже збираючись зняти фартух, вона забарилася з вузлом, коли в двері подзвонили.

– Ну нарешті, я тебе вже зачекалася і Тамара Василівна відкривши двері, з подивом дивилася на дочку, яку супроводжував елегантний літній чоловік з шкіряним дорожнім кейсом.

– Мамочко, я не одна. Знайомся, це Кевін Стефенсон – професор Кентського університету, приїхав до нас провести курс лекцій.

– Тамара Василівна, – представилася вона, простягаючи руку. Професор акуратно поставивши портфель, обома руками взяв руку Тамари Василівни і підніс до губ.

Тамара Василівна зніяковіла …

– Мама не соромся, у інтелігентних людей прийнято цілувати жінкам руки, це в порядку речей, і дочка, чмокнувши мати, побігла в кімнату.

Тамара Василівна залишилася один на один з професором і допомогла йому роздягнутися, порившись в прихожій знайшла для нього тапочки.

– Проходьте, ви, напевно, втомилися з дороги, зараз будемо вечеряти … І вона заклопоталася накриваючи на стіл. Чоловік дістав з кейса марципановий пиріг Баттенберг з абрикосовим джемом, три пляшки Уельс Бомбардир і пляшку справжнього шотладского скотчц, поставивши частування на стіл.

Тамарі Василівні дуже підлестив цей турботливий жест професора.

Після вечері Тамара Василівна поспішила додому. Біля порога на неї чекав Василь Петрович з квітами:

– Я ось прийшов миритися, – видав, заїкаючись він, простягаючи їй квіти.

Тамара Василівна подивилася на нього нерозуміючим поглядом, відсунувши від себе квіти, поправивши йому загнувшісь комір сорочки, вимовила:

– Ні, Вася. Я 35 років чекала, якщо не твоєї уваги, то хоча б крапельку чуйності. 35 років – це занадто великий термін, щоб стільки чекати. Нічого більше немає. Ми ще можемо бути щасливі, але тільки окремо.

І вона зачинила двері прямо перед його носом.

Через півроку Тамара Василівна поїхала жити до Англії до Кевіна Стефенсона. Ось так, в один день, може змінитися доля двох людей прожили в шлюбі 35 років.

Шкодуйте, бережіть і зігрівайте один одного, інакше завжди знайдеться той, хто це зробить за вас!