Бабусі на старості лишилися зовсім одні. Тут і вирішили зайнятися бізнесом
Жінки дружили ще зі студентської лави. Разом навчалися в кулінарному училищі і «стріляли» одна в одної брючні костюми. Перемальовували з журналу Burda моделі, осягаючи ази комбінаторності. Полювали за окулярами-авіаторами.
Конспектували технологію приготування курчати табака і горохового супу, розставляли на полях знаки оклику. «У бульйон, зварений на свинячих реберцях, покласти замочений горох і 1-2 чайних ложки цукру для смаку». Гадали на гілці вишні і тримали одна за одну пальці в чорнилі під час здачі іспитів.
На останньому курсі обидві вийшли заміж і закрутилося: пелюшки, молочні кухні, ясла, робота в їдальнях, шкільні лінійки і піонерські табори. Переїзди, пошук майстрів-плиточників та приготування пташиного молока. Зима, літо, дві зими поспіль. Шкільний вальс, вальс Мендельсона, тремтячий голос у телефонній трубці: «Мама, ти стала бабусею».
Потім в їх будинках стало трохи тихіше, діти переїхали і почали виховувати своїх дітей. Подруги вийшли на пенсію. Змінили окуляри, шпалери, стрижки. Освоїли ведмедиків «Барні» і шоколадне печиво а-ля Oreo.
У той рік сталося непоправне. Їхні чоловіки пішли, не залишивши ні зворотної адреси, ні записки, ні надії на ще одну зустріч. Один не прокинувся, хоча з самого ранку планував склити балкон, другий застудився на рибалці, розплутуючи волосінь в студеній вересневій воді і помер на наступний день.
Перший час жінки, зустрічаючись на кладовищі, кивали і тихо плакали, сховавши кожна в своє горе. Потім, коли біль трохи стихла, стали розмовляти. Спершу про те, що краще посадити на могилках: барвінок або братки. Потім про витівки онуків і ниючих суглобах.
В один з таких днів Макарівна насухо витерла очі і запропонувала створити свою справу. Наприклад, організувати кафе. Подруга недовірливо підрахувала на пальцях не те роки, не те заощадження і видала резюме, що вже пізно.
Макарівна відмахнулася, подумаєш, шістдесят. Дістала зошит і швидко накидала меню. Вони відкрилися через два місяці, і народ повалив натовпами. Слух про їх борщі, пельменях і окрошка поширився блискавично. Та й ціни, смішно сказати, гороховий суп – вісімнадцять гривень, вареники – двадцять, печеня – тридцять п’ять.
Через шість років подруги викупили приміщення. Через сім придбали авто, отримали права і вирушили в подорож. Побували в Парижі, Римі, Будапешті. Об’їздили Румунію і Болгарію.
Спробували таратор, гювеч і кисело мляко. Мамалигу, нарізану суворою ниткою, і сирну запіканку «алівенч» без цукру і борошна.
Цього року їм виповнюється сімдесят. Жінки вже придумали собі подарунок. Відпрацюють сезон, покидають в машину кеди з шортами і відправляться в подорож по Греції. Адже життя з приходом старості не закінчується. Просто набуває іншого звучання, зміст і сенс.
Автор цієї приголомшливої історії – Ірина Говоруха – письменниця, журналіст, блогер. Автор романів «Зовсім від життя», «Майже остання любов», «Гінеколог», «Вокаліз №3», безлічі душевних оповідань і есе, якими Іра ділиться з читачами на своїй сторінці і сайті. Головним героєм її історій завжди залишається людське серце …
Як зізнається сама Ірина: “Мої книги – це мозаїка, складена з людських почуттів, очікувань, сумнівів і пристрастей. У них живуть звичайні жінки і звичайні чоловіки зі своїми слабкостями і достоїнствами. »
Творчість Ірини надихає і допомагає знайти відповідь на важливе питання – як знайти себе і пройти нелегкий шлях до здійснення мрії, змушує замислитися над сенсом буття.
Героїні цієї розповіді – абсолютно реальні персонажі. З ними ви можете познайомитися, відвідавши кафе «У бабусь».