Люди моментально нахабніють, ледь почують слабину. Тітка вирішила перейти на повний пансіонат під нашим дахом

Дідусь залишив мені у спадок старенький будиночок, в якому я проводила дитинство, коли ще бабуся наша була жива. Ніякої особливої ​​цінності ця похилена споруда не мала, але все ж я не відмовлялася від клаптика землі, приїжджала час від часу, на зразок пам’ять.

Але були важливіші справи, діти росли, кар’єра будувалася. Далеко не на кожні вихідні ми з чоловіком вибиралися в ті краї, але все ж доглядали. Збирали яблука і дику малину, скошували траву, показували: будинок не кинутий. Є господарі, рахунки оплачують.

Тітонька, друга дідусева дочка, отримала від нього у спадок міську квартиру, але і в будиночок навідувалася. Правда, не рвалася щось по господарству робити. Засмагала, м’ясо смажила, якщо ми топили баню – теж парилась, але сама зусиль не прикладала. Не її ж будинок!

Прийшов час, виросли діти. Ми з чоловіком давно вирішили: віддамо їм нашу квартиру, нехай розмінюють. А самі приведемо будиночок в порядок і переберемося туди. Так і вийшло. Тільки будинок ми поруч зі старим побудували, новий, це простіше було.

Шукали грошей, просили зайняти і у тітоньки – але та категорично відмовилася.

– Я і їздити туди більше не буду, що там робити?

– Ну, твої слова, за язик не тягнули.

Хоч би раз хто заїкнувся, що готовий з будівництвом допомогти. Самі впоралися, і будівельникам платили, і цеглу тягали, але подужали проект. Діти допомагали, звичайно, невістки мені квітник розбили, сини взяли на себе обробку. Прекрасний маленький маєток вийшов – і тітка тут як тут!

– Ну непогано, непогано. Буду до вас на всі вихідні онуків привозити, добре потрудилися.

Ось так нагорода! А нам її онуки в будинку потрібні?

Я не посоромилася, нагадала тітоньці про її слова. Запропонувала, раз хочеться в село, розміщуйтесь в старому будиночку, поки не знесли.

Загалом, не бачили ми тітку більше. Дорогу забула.