Я звичайна 47 річна жінка, можна сказати, миша сіра. Я зла, цинічна, нікого не люблю. Не люблю дітей. 

Мені 47 років . Я звичайна жінка. Можна сказати сіра миша. Неприваблива, не володарка гарної фігури. Самотня. Заміжньою не була і не хочу, тому що вважаю, що чоловіки майже все однакові тварини, яким тільки набити черево і валятися на дивані. Ну та й не пропонував ніхто і ніколи. Ні заміж, ні зустрічатися. Батьки мої старі живуть в Архангельську.

Я одна дитина в сім’ї. Ні сестер, ні братів. Є двоюрідні, але я з ними не спілкуюся. Не хочу. Я живу і працюю в Москві вже 15 років. Працюю в організації, кожен день робота -дом.

Живу в звичайній багатоповерхівці в спальному районі. Я зла, цинічна, нікого не люблю. Не люблю дітей. На Новий рік їздила провідати батьків. Один раз на рік я приїжджаю додому. У цьому році так само з’їздила, приїхала, вирішила помити холодильник. Вирішила повикидати всі старі заморозки – пельмені, котлети.

Якось купувала, не сподобалися, так і лежали. Зібрала все в коробку, пішла виносити. Викликала ліфт, в ліфті хлопчик, років 7.Я його бачила кілька разів з матір’ю ще й дитина грудної. Ще подумала, ось ш …, нагуляла! Втупився на коробку і дивиться. Вийшли, я йду до контейнера, він за мною. І боязкий голос: а можна взяти? Я кажу, це старе! Потім думаю ну хоче, нехай бере, що не гниле ж! Вже стала відходити від мусорки, тільки обернулася для чогось.

Він дбайливо збирав пакетики, закривав і притискав до своїх грудей. Я запитала, а де твоя мати Він каже вона хворіє, і сестричка теж. Встати не може, додав він. Я розвернулася і пішла додому. Зайшла в свою квартиру, поставила на плиту вечерю. Села. Сиджу. Думаю. Щось зачепило мене. Не виходить з голови хлоп’я.

Ніколи не була жалісливий і бажання допомагати не виникало теж. Але щось штовхнуло мене, швидко взяла що було їстівного будинку: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, навіть м’ясо з морозилки схопила шматок. Вийшла і близько ліфта зрозуміла, що я навіть не знаю, на якому поверсі вони живуть. Знаю, що вище мене і все.

Почала підніматися поверх за поверхом, мені пощастило, через два поверхи відкрив двері мені той пацан. Спочатку він не зрозумів, потім чомусь мовчки відступив, пропускаючи мене всередину. У квартирі було дуже бідно і дуже чисто. Вона лежала на ліжку, скорчившись, біля дитини. На столі тазик з водою і ганчірки. Видно, температура була, збивала примочками. Дівчинка теж спала, в грудях щось клекотіло.

Таблетки є те? Запитала у пацана. Є якісь, показав мені. Старі прострочені таблетки пора давно було їх викинути. Підійшла до дівчини, помацала голову, гаряча. Вона відкрила очі, нерозуміючим поглядом подивилася на мене.

Потім різко села: Де Антон? Я пояснила, що я сусідка. Запитала які симптоми у неї і у дитини. Викликала швидку. Поки вони їхали, напоїла її чаєм з ковбасою. Їла навіть не сперечаючись, видно зовсім голодна була. Як ще грудьми годувала?

Приїхали лікарі, оглянули, виписали купу ліків малятку, та ще й уколи. Пішла в аптеку, купила все. Зайшла в магазин, набрала молока, всякого дитячого харчування. Навіщо щось купила іграшку. Якусь безглузду мавпу отруйно лимонного кольору.

Просто я ніколи не купувала подарунки дітям. Її звати Аня, їй 26 років. Жила в Подольську, навіть не в самому, а десь на околиці. Мати і бабуся москвички, тільки мати вийшла заміж за чоловіка з Подольська.

Переїхали туди, працювала на якійсь фабриці. А він там же техніком. Коли Аня народилася, батька вбило струмом на роботі. Мати з дитиною на руках залишилася без роботи і без грошей. Почали ходити друзі товариші. Спилася швидко, за три роки.

Сусіди якимось чином знайшли бабусю в Москві, вона взяла дівчинку собі. Потім, коли їй було 15, їй бабуся все розповіла. І що померла мати від туберкульозу. Бабуся була небагатослівна, жадібна і дуже багато курила.

У 16 років Аня пішла працювати в найближчий магазин. Спочатку фасувальницею, потім касиром. Через рік бабуся померла, залишилася Аня одна. У 18 років зустрічалася з хлопцем, обіцяв одружитися, але закривши дитини, благополучно зник. Працювала до останнього, складала гроші, тому що розуміла, що допомагати нікому.

Коли народила, вже в місяць стала залишати дитину одну в квартирі і мила під’їзди. А дівчинку народила як. Господар магазину, куди вона повернулася працювати, коли син підріс, раз згвалтувавши її ввечері, став робити це постійно, погрожуючи, що звільнить і вона ніде не зможе потім працювати.

Як дізнався, що вагітна, дав 10 тис рублів, сказав, щоб більше не з’являлася. Ось така історія. Все це вона розповіла мені в той вечір. Подякувала за все, і сказала, що відпрацює суму прибиранням або приготуванням. Я зупинила її подяки і пішла.

Всю ніч не спала. Думала. Для чого я живу і навіщо. Чому я така. Чи не дбаю про батьків, які не дзвоню їм. Не люблю нікого. Не жалкую. Гроші складаю, накопичилася пристойна сума, але витрачати ні на кого. А тут якась чужа доля, людям нічого їсти. Нема на що лікуватися. Вранці прийшов Антон, усучив тарілку з оладками і втік.

Я стояла на порозі з цією тарілкою в руках, і тепло від цих гарячих оладок, немов оживляло мене, я ніби відтавала. Захотілося всього і відразу: плакати, сміятися і поїсти одночасно … недалекий від нашого будинку стоїть невеликий торговий центр. Там господиня маленького дитячого магазину, так і не зрозумівши, який розмір одягу мені потрібен, погодилася навіть піти зі мною до них!

Не знаю, це було бажання зробити виручку т до зрозуміла, що буду брати чимало, або вона була вражена моєю турботою. Через годину чотири величезних пакета з одягом для дівчинки і для хлопчика стояли у них. Я ще купила ковдру і подушки, білизна. Я накупила їжі. Навіть Вітаміни купила. Мені хотілося купити все. Я відчула себе потрібною.

Минуло вже 10 днів. Вони кличуть мене тітка Рита. Аня рукодільниця ще та. Моя квартира змінилася, стала затишніше. Я стала телефонувати батькам. Я відправляю смс-ки зі словом ДОБРО для хворих діточок. Я не розумію, як я жила раніше. Кожен день після роботи я біжу додому. Я знаю, що мене чекають. І ще. Навесні ми їдемо в Архангельськ. Всі разом. Квитки на поїзд вже купили. А для чого живеш ти ??? Подумай.