Забрала маму жити до себе. Тепер у мене вдома живе старенька дівчинка років чотирьох…

Нічого заздалегідь не вирішуючи, просто одного дня, з одним пакетом. В пакеті – колготки, тапочки з написом «Кращій бабусі на світі» (подарунок моїх дітей), теплий халат з сорочкою і чомусь наволочка. Мама пакет збирала сама.

Тепер у мене вдома вже три тижні живе старенька дівчинка років чотирьох. Худенька, з білосніжною гулькою на голові, в бавовняних колготках гармошкою на щиколотках. Вона гуляє по коридору, дрібно човгаючи теплими тапочками, обережно зупиняється біля порога і високо піднімає ноги, переступаючи невидимі перешкоди. Посміхається собаці в коридорі. Чує невидимих ​​людей і розповідає мені щоденні новини від них. Соромиться і багато спить.

Акуратно кусає шоколадку (я весь час їй підкладають в кімнату шоколад) і запиває чаєм, притримуючи чашку двома руками – одна рука тремтить. Страшно боїться втратити з тонкої руки обручку, весь час її перевіряє. Я раптом бачу, яка вона старенька і безпорадна. Вона просто відпустила себе, розслабилася і перестала грати у доросле життя.

І довірила повністю, абсолютно, у всіх дрібницях мені. І найголовніше для неї – коли я вдома. Вона так полегшено видихає, коли я входжу з вулиці, що я намагаюся надовго не йти.

І я знову щодня варю суп до обіду, як дітям в дитинстві, знову на столі з’явилася вазочка з печивом.

Що я відчуваю? Спочатку – жах. Вона була самостійною, всі три роки після батькової смерті хотіла жити одна. Я її розумію – вперше в житті, в свої вісімдесят мама робила те, що хоче сама. Цей триклятий вірус зламав мою маму – два місяці вдома зробили свою справу і психіка рухнула. Зараз я відчуваю жалість до цього тендітного Всесвіту, любов і ніжність.

Я прекрасно розумію, якою дорогою ми з нею йдемо. Я дуже хочу, щоб ця дорога була для неї щасливою – з улюбленою дочкою, в теплі і комфорті. З домашніми пиріжками і котлетами. Решта для мами вже не має значення.

У мене є тепер вдома дочка вісімдесяти трьох років і я щаслива, що Бог дав мені можливість зробити її відхід щасливим, а своє подальше життя – спокійним, без душевних мук. Мама, спасибі, що ти – у мене є. Будь ласка, будь довше …

Автор: Mila Miller.