Вона відпрацювала дві зміни, без душу, без сну. Голова боліла, ноги гуділи, Світлана увійшла в вагон метро

Spread the love

Вона дуже втомилася – на роботі був важкий день.
Ноги гули, голова боліла.
Вона відпрацювала дві зміни, без душа, без сну.
Душновато. Світлана зняла б шапку, але голова брудна, незручно.
У вагоні не година-пік, але вільних сидячих місць не було.

Світлана взялася за поручень, стоть.
Навпроти сидить хлопець з паличкою.

Він сліпий або слабозорий, у нього окуляри з’їхали, і під ними – складний застиглий погляд.
Але раптом він встає і киває Світлані на своє місце.
Вона сідає, думаючи, що він виходить.
Але він не виходить, він просто поступився місцем.

– Не соромно? – осудливо запитує Світлану, перекрикуючи шум вагона, жінка похилого віку поруч. – Інваліда зігнала?

– Де інвалід? Я не бачу інваліда. Я бачу справжнього чоловіка, який поступився місцем жінці, – впевнено відповідає Світла і додає, дивлячись на хлопця. – Спасибі вам.

Слабозорий хлопець розпливається в усмішці.

-І вам спасибі. Я погано бачу, але від вас так смачно пахне, що я впевнений: ви – справжня красуня!

Світлана посміхається і, ніяковіючи, поправляє стару шапку, кокетливо змістивши її набік.

Ніякої діагноз не може приховати справжнього чоловіка.
Ніяка шапка не може приховати справжню жінку.

Ольга Савельєва