Марині було 32, бабусі 79. Як дві самотності знайшли один одного в будинку для літніх людей, оселилися разом і не шкодують

Так уже заведено: хочеш зробити будинок теплішим і веселішим – візьми кошеня з вулиці. На худий кінець собачку з притулку, їм теж потрібен будинок. Але це вже для сильних духом, в основному обходяться кошенятами.

Окремі герої вирішуються на дитину з дитбудинку, це вже духовний подвиг. Цих людей не так багато, але громадська думка потроху стає іншою, осиротілі діти знаходять будинок все частіше.

А ось обділені долею і скривджені життям люди похилого віку повинні розлучитися з надією. Потрапивши в будинок для людей похилого віку, вони вже не сподіваються на самостійне життя в колі близьких.

Випадків, щоб хтось забрав до себе додому самотню бабусю або нещасного дідуся ніхто і не чув жодного разу. А вони є.

Навіть зовсім вже втрачені люди без рідних і без власного кутка часом знаходять будинок.

Так поступила Марина, молода жінка 32-х років. Вона тала опікуном для бабусі, яка не перебувала з нею в родинних стосунках. І бабуся вже 6 років живе в її будинку.

Сама Марина теж сирота. Але не з дитбудинку.

Її мама пoмepлa, коли дівчинка була трирічним малятком, так що в пам’яті залишилося мало: теплий голос, відчуття затишку, зачіска. Маму замінила бабуся, чудова Мар’яна Тимофіївна. Вона і виховувала дівчинку, вкладаючи в неї всю любов.

На жаль, батько зник з життя доньки до її народження – і навіть не цікавився, як складалося життя колишньої дружини.

Бабуся не прагнула його знайти, не до того було. Потрібно було виростити і навчити уму-розуму дівчинку, активну і грайливу. Вона стала справжньою опорою, якорем і маяком відразу. І Марина платила бабусі взаємністю, цінувала її.

На жаль, в 30 років молода жінка осиротіла вдруге, бабусі не стало. Але Марина не хотіла страждати цілими днями: Мар’яна Тимофіївна не схвалила б. Швидше пригрозила б кропивою, як колись в дитинстві. І Марина вирішила переживати свій біль з користю для оточуючих. У вільний від роботи час вона стала їздити волонтером в місцевий будинок престарілих.

Просто тому, що він був недалеко. І тому, що багато людей похилого віку потребували турботи, персонал не справлявся з навантаженням. Та й не прагнуть їхати волонтери в це тужливе місце, вважають за краще возитися з діточками або з тваринами.

Але Марина не прогадала.

Там вона зустріла Антоніну Сергіївну, літню вчительку 78 років. Нерідко виникає така доля для педагогів: всю себе віддала школі, не до особистого життя було. Але учні виросли, роз’їхалися. А літня жінка з часом втратила рідню, близьких не було. Болячки накопичувалися, ось і потрапила бабуся в будинок для людей похилого віку, сил на самостійне виживaння не залишилося.

Хіба може інтелігентна жінка похилого віку справлятися з сільським будинком одна? Хто принесе води? Допоможе з пранням? А з городом?

Щось оновити, встановити без грошей неможливо, а де розвернутися на скромну вчительську пенсію?

А зі здоров’ям що робити? Із села потрібно їздити в сусіднє село до лікаря, а за обстеженнями і до спеціалістів і зовсім в місто.

На що їхати? На чому? Хіба під час загострення вистачить сил їздити з пересадками? Платити за ліки?

Жінці ставало гірше, вона розуміла: не молодіє. Соцпрацівники зглянулися, запропонували влаштувати в будинок престарілих. Нехай це не дім, але можливість вижити.

Антоніна Сергіївна сперечатися не стала: там нагодують, допоможуть переодягнутися в чисте. Та й медичну допомогу нададуть при необхідності. Чого вже вибирати …

Бабуся поїхала, покинула обжитий будинок, подивившись на нього в останній раз. І була впевнена, зі стін будинку престарілих їй не вибратися.

Антоніні Сергіївні потрібно було потрапити в будинок для людей похилого віку лише потім, щоб зустріти там внучку Марину. Спочатку-то жінки і не зрозуміли, що їм визначено бути рідними, але за рік неймовірно прив’язалися один до одного. Марина дивувалася: чужа бабуся стала для неї, як власна. Дуже вже вона була схожа на Мар’яну Тимофіївну.

А Антоніна Сергіївна і не знала, як це – бути мамою і бабусею. Але полюбила лагідну Мариночку, як рідну.

Та приходила не просто виконати роботу, вона ставилася до жінки, як до дорогої людини, частенько радилася з нею, немов з близькою.

Через рік Марина подумала: навіщо бабусі залишатися в похмурому закладі, якщо вона може дожити свої зрілі роки в її квартирі. Молода жінка оформила всі документи і забрала бабулю додому.

Та спочатку заперечувала: навіщо такий вантаж? Можна ж просто приїжджати в гості, і досить. Куди такий тягар, адже дівчині потрібно про особисте життя думати.

Але та чути нічого не хотіла, привезла бабусю до себе. Взялася за лікування, стала виводити стареньку на прогулянки – і та зміцніла, повеселішала. Буває у себе в селі, ходить в гості і дихає повітрям.

Так і вирвали у долі ще 6 років життя, а там – хто знає? Головне, щоб вони були щасливими, ці роки.

Марині ж бабуся нічим не завадила, ні заміж вийти, ні мамою стати. Дитинці вже два роки, і бабуся її просто обожнює.

Ось так склалася сім’я з трьох поколінь: Марина з чоловіком, бабуся і онук. У квартирі їм не тісно, ​​так завжди буває, коли близькі думають не тільки про свої інтереси.

Хіба не чудово, що ці люди знайшли один одного?