Чому дітей не можна карати за витівки: пояснила мамі мудра бабуся!

Коли я була маленькою, мама завжди карала мене за будь-які помилки. Висипала я муку, розбила  тарілку, забруднити плаття – отримувала за все. При цьому я була з тих дітей, з якими це траплялося постійно без жодного поганого наміру.

Якось маму відправили привітати з ювілеєм від імені цеху колишню колегу, яка давно вийшла на пенсію. Оскільки мене було ні з ким залишити, довелося йти з мамою. Бабусі було років 75, напевно, і в стінці у неї стояв чудовий порцеляновий сервіз з маленькими братчиками. Для гостей, як годиться. Господиня вирішила напоїти нас чаєм, і я, поки крутилася поруч, намагаючись допомагати, розбила одну з цих чашок.

Моя мама дала мені ляпаса і почала кричати. Я плачу, боячись нового ляпаса, губа смикається. Тут бабуся мене взяла за плече, відвела від мами, а їй сказала:

– Перестань кричати на дитину. Що тут страшного? А якби чашку ти розбила, мені теж треба було на тебе накричати?

Мама зніяковіла і промовчала. Старенька продовжувала:

– Фарбований шматок скла не вартий ні сліз дитини, ні твоїх нервів. Подумаєш, був сервіз на шість осіб, а став на п’ять. Так до мене в житті більше трьох не прийде. А навіть якщо прийде, що, зі звичайних чашок НЕ поп’ють?

Потім вона дістала нову чашку і як ні в чому не бувало налила чаю. А коли ми зібралися додому, бабуся загорнула в газету блюдце, що залишився без пари, і простягнула мені.

Зараз я не пам’ятаю, як її звали, але цей урок запам’ятався і мені, і мамі на все життя. Хоча, звичайно, вона мені в цьому не зізнавалася. Її вже немає в живих, а блюдце стоїть у мене в квартирі.  І коли мої діти пустують, погляд падає на тонку стеблинку братчиків і вже не хочеться ні кричати, ні брати в руки ремінь …