Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені розповідала. Про просту людську доброту

У кожного з нас свої спогади про дитинство – веселі, смішні, зворушливі й сумні. У дитинстві, звичайно, кольори здаються яскравішими, небо – блакитніше, дерева – вищі, але ось доброта залишається незмінною. І ця історія про неї, про просту людську доброту.

Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені розповідала:

«Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім в перший раз з’явилася в жіночій консультації.

Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра не чули в мені душі, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина! Мама починала працювати дуже рано і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий садок “Дубки”. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, управляли одні і ті ж водії.

Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая. Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а так як жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама, згнітивши серце, придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.

У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжахливішими в житті. Вона металася по напівпорожньому трамваї, щоб побачити, чи увійшов я в хвіртку, або ще ні, замотаний в шубку з шарфиком, валянки і шапку. Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я ховався за хвірткою садка.

Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий садок. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійно за мене. Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу і раптом вагоновожата покликала мене:

– Привіт, малюк! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка? .. »

Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинку «Дубки», я згадую цей маленький епізод свого життя і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай заради спокою абсолютно незнайомої їй людини.