З дому почали зникати мої речі. Я вийшла в магазин і помітила там свій гардероб і черевички на іншій жінці
В моєму домі раптово почали зникати речі. І якщо втрату сережки, кулончика і рукавички я ще зрозуміти могла, бо це дрібні речі, які можуть кудить закотитися, то ось зникнення нових чобіт здалося мені дуже дивним. Тоді у мене й закралися перші неприємні підозри на погане передчуття…
Ця історія шокує. Якщо не знати, що все це правда, то можна подумати, що її придумали заради забави. Адже так не буває. Чи буває?
– Не переживай, знайдуться. Ну а якщо не знайдуться, то нові купимо. – так відповів мені чоловік, коли я сказала, що пропали чоботи.
Мій чоловік, представник творчої професії, якої саме, говорити не буду. Він був виконавцем деяких пісень, автором віршів. І звичайно ж, мав купу фанатів. Але його шанувальники навіть не підозрюють, що вся його слава була б неможлива без мене. Адже саме я правлю його вірші і придумую тексти до його пісень. Про це взагалі мало хто знав.
Йому було невигідно це озвучувати, а мені … а мені нема чого. Адже він мій чоловік і я за нього горою. Буду допомагати йому і в горі, і в радості. Але він не цінував цього і казав тільки про себе: «я придумав», «я написав». Ніколи не говорив про нас, як про єдине ціле.
Навіть один раз, коли прийшли його друзі, випили, вони мені почали розповідати, який мій чоловік геній і який у нього надзвичайний талант.
Надихнувшись похвалами, мій коханий заявив, щоб я збирала свої речі і йшла на всі чотири сторони. Ага, при тому, що квартира ця моя.
Мені її бабуся заповіла. А ось цікаво, як він жити без моїх двох зарплат збирався? Він щось не працює ніде.
Я виросла в родині академіка. Батьки завжди виховували в мені жіночність, легкий, неконфліктний характер. Я обожнювала читати книги.
Тато завжди пишався своєю домашньою бібліотекою і привчав до читання мене. А з ним, я дізналася, що таке сільське життя. Я вирощувала, курей, доїла корів, прибирала за свинями. Мені доводилося топити грубку і гріти гарячу воду. Це після смерті бабусі, ми переїхали в квартиру в місті. А він ні до чого не прагнув, він просто жив для себе, пишучи пісеньки.
Я була не заміжньою при живому чоловікові. Але я не здавалася і намагалася поліпшити наше сімейне життя.
– Не переживай, купимо. – в черговий раз прозвучала його улюблена фраза. Розбилася тарілка з обіднього сервізу. Ця була не перша розбилася тарілка.
Залишилося 3 з 12. І що нам тепер по черзі їсти? Адже нас четверо. У нашому будинку постійно щось ламалося і розбивалося, але він нічого не лагодив і не купував. Все робила я сама. Навіть ремонтувала зламаний чайник. З проводкою теж довелося возитися мені. Він міг тільки сказати, що ми все купимо або полагодимо.
Але на що було купувати? Грошей було катастрофічно мало. Я намагалася розділити обід на чотирьох, що б всім вистачило. Собі, природно, накладала менше всіх.
І ось я почала помічати, що мій гардероб порідшав. Але найбільше я засмутилася через італійські чоботи, на які збирала пів року.
Мені навіть довелося зичити на них гроші. І ось я виходжу в магазин і там помічаю свій гардероб і свої улюблені чобітки на, відверто кажучи, страшній бабі. Від неї пахло сигаретами і алкоголем.
Як виявилося, це моя, майже родичка. Мій чоловік, ось уже скоро як три роки паралельно жив з цією жінкою і її дітьми. Гаразд би просто жив, так він все, зароблене мною, тягнув до неї додому.
Навіть їжу з холодильника примудрявся забрати. Ось так я залишилася без чобіт. Я заклеїла свої старі напівчобітки і проходила в них осінь. Бог з ними.
Я вирішила поговорити з чоловіком спокійно, без сварок і істерик. Я просила його розповісти правду і прийняти рішення про розлучення. Але не тут то було. Чоловік ніяк не погоджувався йти з моєї квартири, але і те, що любить іншу жінку, не заперечив.
– Ти на себе подивися! Як тебе можна любити? Ти коли останній раз за собою доглядала?
Розтовстіла, постаріла. Скажи спасибі, що я до сих пір не пішов ще. – заявив чоловік і багато ще чого образливого тоді він мені сказав. Було прикро, адже я годувала його і дітей хорошими продуктами, а сама їла картоплю, від якої добре поправилася. Але я була не товстою, спокійно проходила в двері.
У його коханої жінки приватний будинок, всі зручності на вулиці, душу немає, тільки лазня і тому він буде жити тут, зі мною. А взагалі, на його думку, розлучатися нам не можна, адже ми повінчані і якщо мені плювати, то йому ні. А те, що ми спимо в різних ліжках і вже забули коли останній раз навіть цілувалися, то так це тому що я товста і стара.
Коли він все це мені говорив, я намагалася придумати, куди мені від нього втекти. А тікати було нікуди.
Життя з ним не було медом. Він постійно просив грошей на пиво, пив його прямо біля ліжка в спальні і кидав порожні пляшки на підлогу. У будинку моторошно смерділо перегаром. Якщо ж, я відмовлялася давати грошей на пиво, то він влаштовував скандал зі знищенням всього, що потрапляє йому під руку.
Унітаз у нас сильно тік, ванна була тріснула. Я намагалася полагодити, але я все таки жінка, а не сантехнік. Намагався він виховати фізично і мене, але собака кидалася на нього, захищаючи мене. А він її боявся.
І все таки ми з синами зробили все, щоб вижити його з квартири. Оголошували бойкоти, ховали продукти. І він поїхав. Але при цьому він забрав всі мої речі. Навіть не посоромився ліфчик прихопити. Ну і добре. Я вимела за ним сміття, вимила квартиру і продовжила жити далі.
Коли він пішов, я відчула радість в житті. Я зробила ремонт, замінила всі меблі, почала добре харчуватися, зайнялася собою. Люди, які не бачили мене давно, вони не могли впізнати мене на вулиці. Я розцвіла. Але привіт з минулого не змусив себе довго чекати.
Одного вечора, на порозі своєї квартири я побачила чоловіка. Навіщо впустила- не пам’ятаю. Напевно, тому що дура. Всю ніч він знущався наді мною.
Ця була довга ніч. Він душив мене, бив, зламав ніс. На моє обличчя не можна було дивитися без сліз.
Намагався дізнатися, де документи на гараж і машину.
Але так і не випитав, забрав все, що зміг забрати: планшет, золото, шубу. Дивом я сховала телефон і він його не знайшов. Я викликала поліцію, його забрали. Але, згідно із законом, через три години відпустили.
Його нова дружина приходила до мене в лікарню, плакала, благала забрати заяву. Для більшої жалості, вона тягала з собою своїх п’ятьох дітей. Я здалася, забрала заяву, справу порушувати не стали. Але ще в лікарні твердо вирішила виїхати з міста.
Переїхала і живу щасливо. Знайшла чудову роботу, нові захоплення. Але мій колишній чоловік продовжує збирати плітки про мене і чутки.
Кілька разів дзвонив, але я не брала трубку. З чоловіками у мене тепер чисто дружні відносини. Так, я намагалася налагодити особисте життя, але тепер не можу, не довіряю. В своє серце і душу я більше нікого не запущу.
Я щаслива одна.