У сина троє дочок і безробітна дружина. Але я йду на пенсію і переконана, що він зобов’язаний давати мені щомісяця гроші на життя
Моя подруга, яку звати Альбіна Володимирівна, через кілька місяців святкує ювілей – 60-річчя. Вона вирішила до працюватиме до Дня народження, а потім вийде на бажану пенсію. Уже набудувала планів, чим займатиметься. Наприклад, заведе собачку, яку вже давно хотіла!
Далі передаю наш діалог дослівно:
Маленьку породу якусь візьму, не кошлату. Буду з нею гуляти в парку … Працювати вже ні сил, ні бажання немає! Та й взагалі … Треба давати дорогу молодим!
– Собачку-то прогодуєш на пенсії? Мене ось попросили з роботи наполегливо, сама б я не пішла. Планувала працювати, поки ноги тягаю. Без зарплати виживати не дуже весело, навіть без собачки…
– Так проживу як-небудь! – безтурботно махає рукою Альбіна Володимирівна. – У мене син є, врешті-решт. Я йому на Новий рік так і сказала – готуйся, мовляв! У цьому році на пенсію буду йти, сяду тобі на шию. Інакше не вийде, вибач, на пенсію не сильно проживеш! .. Тисяч п’ятнадцять в місяць буде мені давати, мені і вистачить, я думаю. І на себе, і на собачку …
У 36-го Івана, сина Альбіни Володимирівни, три дочки: молодшій шість років, старші – школярки. Дружина Івана, Зінаїда, не працює, займається дітьми. Різниця у віці між дівчатками невелика, і постійно у Зіни то зовсім крихітна дитина, то першокласниця, то чергова підготовка до школи …
Тільки останніми роками з дітьми стало легше. Але виходити на роботу Зінаїда, здається, і не збирається. Незважаючи на те, що у них з чоловіком іпотека, та й діти вже не немовлята.
Зіна готує, миє, прибирає, зустрічає дівчаток зі школи, допомагає з уроками, возить на гуртки і присутня в усіх можливих батьківських комітетах.
Тим часом, грошей у них в сім’ї не так і багато – що, власне, не дивно при такій кількості їдців. На необхідне вистачає, і все. Платять іпотеку, їдять, більш-менш одягаються – при цьому дуже часто молодші доношують одяг старшої, благо, діти одностатеві. Зіна в’яже, шиє, щось переробляє, комбінує і вигадує.
Раз на рік дуже бюджетно виїжджають на море, в наш приватний сектор. Знімають сарайчик, готують самі, до моря йдуть пішки півгодини – в загальному, всіляко економлять скрізь, де можна.
І не тому, що жадібні, а тому, що грошей в обріз.
Ніяких, звичайно, заощаджень на чорний день у Зіни і Івана немає. Якщо щось і виходить відкласти, найближчим часом все йде на затикання якої-небудь чергової діри. То пральна машина зламається, то кросівки дочки раптово стануть малі, то зуб у кого-небудь заболить. У таких випадках Зінаїда витрачає убогий НЗ або бере з накопичень, наприклад, на відпустку.
– Слухай, ну синові на шию сідати якось не дуже! – кажу я Альбіні Володимирівні. – Тим більше твоєму, багатодітному батьку. Звідки він тобі гроші візьме? Він і так кінці з кінцями ледве зводить. Як він взагалі поставився до цієї ідеї?
– Так він нормально поставився! – каже Альбіна Володимирівна. – Це невістка, Зіна, аж в лиці змінилася, коли почула, що я на пенсію виходжу і прошу допомоги. Каже, Альбіна Володимирівна, це ви зараз серйозно, про п’ятнадцять тисяч на місяць чи пожартували? З якого дива, каже, ми вам повинні допомагати?
Ми самі ледве тягнемо! Ну, тут треба віддати належне, Ванька мій шикнув на дружину. Каже, ну, взагалі-то мати нам допомогла непогано свого часу, віддала бабусину однокімнатну квартиру, невже не пам’ятаєш? ..
У цій квартирі Іван з Зінаїдою жили до самого народження другої дочки, а потім продали її і взяли в іпотеку нинішню квартиру, трьох кімнатну, яку навряд чи змогли б собі дозволити з нуля.
– А я невістці так і сказала – якби квартиру вам не віддала, могла б зараз здавати її, і не за п’ятнадцять тисяч, які у вас прошу, а за всі тридцять, а то і більше. Ніякого горя б не знала! Мені одній цього вистачило б за очі. Так що, кажу, Зіночка, борги потрібно віддавати. Поки могла працювати – я працювала, ні у кого нічого не просила. Більше вже не можу …
Як вважаєте, сідати на шию до сина, коли там і так вже четверо – неправильно? Мати повинна якось сама? Бачить же, що молодята не шикують, знає, що у них троє дітей. Ну живуть же якось інші пенсіонери, навіть з набагато меншою пенсією …
Або свекруха права, нехай син розщедрюється? Вона дійсно добряче допомогла молодим, віддавши квартиру. А тепер настав час просити допомоги самої. Має право…
А ви що думаєте?