Все життя сварилася та на дух не переносила свого сусіда, а коли прийшла біда у мій дім, то поміг лише він

Близько семи років тому в нашому будинку поселився Олексій. Я ніколи не цікавилася його життям, бо спілкування та знайомство у нас якось не заладилися. Знала лише, що йому 40 років, він колишній військовослужбовець та вдівець. Дітей ніби не має, бо ніхто не бачив, щоб до нього вони навідувалися. Правду кажучи, я ніколи не чула, щоб до нього хоч хтось ходив у гості, хоч живемо на одній сходовій клітці, а стіни тонкі.

Сусіди у нас дружні, всі один із одним спілкуються, діляться сіллю, цукром, плітками. А от Олексій завжди тримався осторонь. Вийде інколи не коридор курити і навіть на доброго дня  не відповість. Говорить хіба, коли-що не так.

В перший же тиждень після переїзду Олексій зчинив страшний скандал на поверсі, бо йому не сподобалося, що ще один сусід(Андрій) по сходовій клітці виніс сміття на коридор. Тоді хлопці ледь не побилися, а почувши їх крик, я вибігла із квартири та намагалася заспокоїти обох.

Мені на горіхи від Олексія теж перепадало. Двічі приходив скаржитися, що моя дитина надто гучно грається і співає, а потім ще раз, коли мені встановлювали нові меблі та майстри трохи затрималися і доробляли їх після 10 вечора. Гуркіт Олексію дуже не сподобався і він ледь не силоміць виганяв їх з мого дому.  Я, звісно, розумію, що він людина військова і, можливо, така манера спілкування для нього прийнятна, але – не для мене. Тому я просто вирішила оминати та ігнорувати свого сусіда, немов зовсім не існує. У таких напружених та прохолодних стосунках ми прожили по-сусідству 7 років.

Якось ввечері моїй дочці різко стало погано і вона втратила свідомість. Я дуже злякалася, адже у неї вроджені проблеми з серцем, не гаючи часу я викликала швидку допомогу. Та медики дуже довго їхали, вже минуло 20 хвилин, а їх все не було. Я в сльозах і паніці подзвонила до свого колишнього чоловіка, з яким ми розлучені, але він сказав, що поїхав за місто і не встигне повернутися швидше ніж за годину.

Тоді я побігла до сусіда Андрія, надіючись, що він повезе мою дитину в лікарню. Андрій відчинив двері у накрохмаленому костюмі та галстуку. Він якраз збирався познайомитися з батьками своєї дівчини. Андрій добрий хлопець, але повезти дитину в лікарню відмовився. Мовляв, запланував зробити дівчині пропозицію, і в цьому задіяна велика кількість людей, які на нього чекають.

У цей момент мене охопив дикий страх і біль. Я не могла вимовити й слова, а лише голосно плакала. Мабуть, мою істерику почув Олексій, який відчинив двері, коли я саме стояла на сходовій клітці і безрезультатно намагалася вмовити Андрія врятувати мою доньку. Олексій усе чув і різким наказовим тоном сказав:

– Залиш його в спокої. Я її відвезу!

Я й сама не помітила, як він з блискавичною швидкістю увірвався в мою квартиру, взяв доньку на руки, поніс до своєї машини, а потім ми разом помчали в лікарню. Олексій не задавав жодних питань і був там зі мною весь час. На мої подяки і умовляння їхати додому, він відрубав коротке ні та пробув з нами усю ніч.

На ранок дочку прооперували, а колишній чоловік так і не з’явився. Лікар сказав, що все буде добре. Її стан стабілізувався і моя дівчинка розплющила очі. Я була дуже щаслива до того моменту, поки лікар не озвучив суму за операцію. Сама я працюю бухгалтером на заводі, тому таких грошей і близько не мала. Я знову розплакалася, бо розуміла, що на колишнього чоловіка сподіватися нема чого. Батьки мої живуть в селі з того, що тримають невелике господарство, тому грошей також не мають. Мене знову охопив відчай.

– Лікарю, дайте мені чек. Усі витрати я беру на себе – знову пролунав суворий голос Олексія з-за спини.

У той момент я могла лише плакати і безкінечно повторювати дякую! З того моменту Олексій став нашим із дочкою ангелом-охоронцем.

Я пообіцяла йому, що з часом обов’язково назбираю і віддам, всі гроші, а він лише усміхнувся. Зараз з моєю донечкою все гаразд. Тепер я готую не на двох, а на трьох. Щодня ношу для Олексія щось смачненьке на знак подяки. Чесно кажучи, він виявився дуже приємною і порядною людиною. На відміну від здавалася б моїх друзів, з якими любили посміятися та поговорити, він не кинув нас у біді!

Наші з Олексієм стосунки поволі почали тепліти. Кілька разів він приходив до нас на чай, був уважним, чемним і завжди з подарунком для моєї дочки та невеличким букетом квітів для мене. Чесно кажучи, я злапала себе на думці, що добре було б мати такий надійний тил вдома, як Олексій.